Розділ 22

Кімнату огортала легка напівтемрява. Лише кілька джерел світла у робочій зоні створювали таємничу атмосферу.
— Пані! Не крутитись! — прикрикнув ельф, піднімаючи та укладаючи чергову завиту пасму.
Я з докором подивилася на відображення стиліста, але промовчала. Спина вже починала німіти. Ось уже годину це різнобарвне диво природи намагається визначитися з "остаточним настроєм образу", переробляючи вже готові зачіски. Терпіння ще вистачало, але чи надовго.

Тихо перепросивши, помічниця стиліста — скромна дівчина з непоказною зовнішністю — попросила злегка відкрити губи, аби завершити макіяж. Здається, у неї просто не настільки творча натура, раз вона змогла з першого разу ідеально виконати свою роботу.

Задумливо поправила складку на сукні. Коли маестро Калінґіл розгорнув чохол, я не повірила своїм очам. Лаконічна, елегантна, шляхетно-смарагдового відтінку сукня здалася мені втіленою мрією. Пропустивши струмливу тканину крізь пальці, зачаровано завмерла. Хоча характер у маестро був специфічний, варто визнати: смак у нього бездоганний.

— Готово! — самовдоволено пролунало позаду, і стиліст відступив на крок, дозволяючи мені оцінити результат.

Розглянувши своє відображення, я залишилася задоволена. Нічого зайвого. Стильно, ненав'язливо і зі смаком.
— Дякую. Гарна робота, мені все до вподоби, — повернувши голову, ввічливо подякувала своїм сьогоднішнім помічникам.
— І це все, що ти можеш мені сказати?! — почувши мої слова, ельф миттєво змінився в обличчі, покрившись червоними плямами. — Я найкращий у цьому місті! Найкращий! Та ти хоч знаєш, хто в мене сьогодні був записаний?! І я проміняв усе на просте "дякую"?!

Від його криків помічниця вся зіщулилася й перетворилася на клубок нервів. Поглянувши на дівчину, я знову перевела погляд на стиліста.
— Досить! — тихо, але чітко вимовила я.

Подив на його обличчі швидко змінився неприязною холодністю. Одне діло, коли ти просто поводишся як пихата гузиця, і зовсім інше — коли відверто хамиш.
— По-перше, маестро, я не дозволяла вам переходити на "ти", і, тим більше розмовляти зі мною в такому тоні. Збавте оберти. Ви забуваєтесь. По-друге, працюєте ви сьогодні не за "дякую", а за непристойно великий гонорар.

Чоловік роздувся, як ропуха, й хотів знову щось неприємне вигукнути, але я його випередила.
— Моя вам порада: добре подумайте, що ви зараз хочете сказати. Від цього залежатиме багато чого, і ваша репутація зокрема.

Я не погрожувала, просто констатувала факт. Я не жертва і, якщо на те пішло, значно вища за нього за статусом, тому терпіти таке ставлення не збиралася.
— Та як ти смієш! Я зараз піду, але ти дуже скоро пошкодуєш про свої слова, прислужнице гархова!

Зробивши різкий жест рукою, знаменитий стиліст зібрав усі свої інструменти в саквояж. Окинувши мене наостанок зневажливим, сповненим ненависті поглядом, він з гуркотом вилетів за двері. Істеричка. Стримано перепросивши, слідом залишила спальню і його помічниця.

Дивна ситуація. Зараз я жалкувала лише про те, що не вигнала цього негідника раніше. Списала все на його творчу натуру, не помітивши, як гниль розповзається навкруги.

За кілька хвилин до кімнати постукав і ввійшов Раян. Як завжди, досконалий. У цьому чорному смокінгу він виглядав просто непристойно привабливо.

— Що це щойно було? — здивовано озирнувшись, запитав він.

— Не зважай. Зірка на лобі — вважай каліка, — я відмахнулася з роздратуванням. — Я готова. Можемо йти.

Не збираюся через цього неврівноваженого істерика псувати собі вечір.

— Так? Я хотів показати тобі дещо…

Повільно піднімаючись із крісла, я елегантно притримувала плаття. Звісно ж, зовсім випадково невагома тканина спорснула зі стегна, оголивши ніжку.

Реакція чоловіка приємним теплом розлилася по тілу. Він заворожено слідкував за кожним моїм рухом і, здається, на мить навіть затамував подих.

— Яка ж ти в мене гарна… — пролунав щирий шепіт, і чоловік зробив крок до мене.

Обійнявши мене за талію, він легким рухом підняв моє підборіддя, примушуючи заглянути прямо в його очі. Зелені, вони палахкотіли якимось демонічним вогнем, глибоким, нестримним, наче затягували в інший світ. Не знаю, хто перший нахилився, хто ініціював цей солодкий момент, але час, здавалося, зупинився. Його поцілунок був зовсім іншим — повільним, в’язким, він змушував мене завмирати, відчувати, як серце шалено калатає від раптових почуттів. Хотілося більшого. Хотілося розчинитися в ньому, назавжди застигнути в цьому чарівному моменті, вдихати його п’янкий аромат, відчувати гаряче дихання на своїй шкірі, кожною клітиною відчувати його силу, руки, що міцно стискають моє тіло, наче прагнучи злитися воєдино.

— Ми… Ми запізнюємося… — трохи відсторонившись, прошепотіла йому в губи. Годинник, що я випадково помітила мить тому, буквально волав про це.

— Почекають, — прикривши очі, Раян притулився своїм чолом до мого.

— Через п'ятнадцять хвилин реєстрацію закриють… Нам треба там бути… — думки плуталися, але я вперто намагалася взяти себе в руки.

— Знаю, — після паузи зітхнув він і відсторонився.

Голова йшла обертом, ноги ледь тримали мене, і я, зробивши крок назад, мусила спертися на край туалетного столика. Вчепилася в нього руками, намагаючись відчути хоч якусь опору в цьому нестримному потоці емоцій. 

— Меггі, у мене є дещо для тебе, — тихо промовив Раян. 

Не бажаючи руйнувати цю неповторну, що виникла між нами, атмосферу, ніхто не наважувався говорити голосно. Я повернула голову, і саме вчасно. Його прохолодні пальці торкнулися моєї шиї. В оглушливій тиші я почула тихе клацання застібки.

— Виготовлено за моїм ескізом спеціально для тебе, — прошепотів він, з ніжністю розглядаючи мене. — Тобі дуже личить.

Провівши пальцями по каменях, я опустила погляд. Діаманти. Дуже легке, витончене кольє. 

— Дякую… — серце забилося сильніше. 

— Я радий, що тобі сподобалося, — він обережно поцілував мою долоню, трохи затримавши на ній губи. Провівши великим пальцем по руці, чоловік відсторонився. — А тепер ходімо. Часу справді не залишилося.