Розділ 6

Обережно підтримала охоронців. Ці велетні, якби впали, наробили б занадто багато галасу. Ед допоміг приховати їхні непритомні тіла та подав мені мій плащ. Переглянувшись, ми вирушили до вантажного відсіку.

Піднявши руку, я створила навколо нас енергетичний кокон, що обманював рецептори оточуючих, роблячи нас невидимими. З камерами чудово справлялася розробка Едвіна. Ми зупинилися лише один раз, коли натрапили на Тату й Саву, що пристрасно цілувалися подалі від чужих очей. Я, звісно, була здивована, але щиро за них раділа. Шкода тільки, не встигла попрощатися.

Вантажний відсік. Відвернути увагу охорони. Ми пробиралися, ховаючись за величезними ящиками, доки, нарешті, не опинилися на вулиці.

Туманний Орлеон — місце зустрічей і незаконних оборудок. Тут можна придбати і втратити все. Маленька, але дуже гріховна планета, де закони — це лише формальність.

Зайшовши в перше-ліпше підворіття, ми зупинилися. Треба було терміново змінити зовнішність. Я поки що не зовсім впевнена у своїх ілюзіях, тому вирішила змінити наш вигляд насправді, встановивши часовий вектор на 48 годин. Образи вибрала невиразні й такі, що не запам’ятовуються. Із серії «кліпнув і забув».

— У п’ятому секторі я знайшов непоганий готель. Власник каже, що приймає готівку й у нього немає камер, — шепнув Едвін, щойно ми вийшли на жваву вулицю.

Я не наважилася «світити» своїм рахунком. Хоч система й добре продумана, але за бажанням можна відстежити все. Ще на кораблі я переказала всі кошти на інший таємний, закодований рахунок, активацію якого обрала за допомогою набору з двадцяти випадкових, абсолютно не пов’язаних між собою слів. Цінні папери я обробила аналогічно. Залишок розподілила між фальшивими безіменними картками та готівкою.

— Чудово! Заплутаємо сліди й поїдемо, — задоволено кивнула я.

Це справді була гарна новина. У світі, де технології стали невіддільною частиною життя, знайти стародавній спосіб оплати непросто. Хоча… це ж Орлеон. Тут можливе все.

Що можу сказати про цю планету? Безліч брудних хмарочосів, холод і в’язкий туман, змішаний зі смогом. Тут і там видно сліди засохлої крові. Багато істот і сутностей, яких я ніколи раніше не зустрічала. Зустрічаються навіть зовсім жахливі гібриди. Але головне — це шум. Від багатоголосся хочеться закрити вуха і сховатися в тиху нірку. Блукаючи планетою, я дійсно почала боятися, що залишуся тут глухою і з атрофованим нюхом.

— Смертельні ігри! Не пропустіть фінальну битву непереможного Чорного Гепарда та безжального Хаїна! Тільки зараз знижка на фінальну гру 10 %! Молоді люди, не хочете придбати квиток? — до нас підскочив величезний кіт і почав тикати в обличчя неоновою вивіскою.

— Не хочемо, — холодно відрізала я, відводячи банер убік.

Я чула про ці Ігри. Туди йдуть від безнадії, маніяки або ті, хто прагне легкого збагачення. Гроші там крутяться шалені: за одну гру можна заробити значний статок. Але ціна цих грошей… смертність досягає 99 %.

— Їдемо в готель?

— Так, мабуть.

Ми піднялися на рівень вище, де Ед раніше помітив стоянку таксистів, і вибрали найчистіший автомобіль. Ларіанець притримав важкі двері й допоміг мені сісти в жорстке крісло. Сам він сів за кермо. Ввів адресу, і ми рушили.

— Гей-гей, обережніше! — хлопець виявився справжнім лихачем. Я ледь не посивіла від його їзди.

— Ти не любиш швидкість? — він зменшив газ, але не надто.

— Ні. Тим паче з таким хаотичним рухом транспорту!

Я вчепилася за пасок безпеки й дедалі більше жахалася від цього безладдя на дорозі. Як вони тут ще не повбивалися всі?!

— Добре, я буду їхати обережніше.

Весь залишок шляху я сиділа, як на голках. У мене не те щоб автофобія, але я патологічно боюся швидкої їзди. Веду машину я максимально обережно, що не раз ставало предметом жартів серед колег.

Ми зупинилися за квартал від місця призначення. Я розплатилася, і ми вийшли з автомобіля. Ед розкрив над нами парасольку, оскільки почалася сильна злива. Він сьогодні був якийсь дивний: весь час ніби витав у хмарах і мої запитання чув через раз.

До готелю дісталися без пригод. Швидко розібралася з реєстрацією. Як і обіцяли, ніхто не запитував особистих даних. Усе було досить просто і примітивно.

А ось піднімаючись сходами, мене ледь не збив чоловік, що несподівано вивалився із сусідніх дверей. Від нього страшенно смерділо алкоголем.

— Ще раз побачу — задушу власними кишками! Зрозумів? Зникнув! — за ним в отворі з’явився кремезний чоловік та нависнув над опонентом, що впав від сили удару.

— Та пішов ти! — сплюнувши, злодій піднявся на ноги. Захитався, але встояв. Розвернувся і, ледь наново не скинувши мене зі сходів, покинув приміщення.

— Чого витріщаєшся?! Іди, куди йшла! — кинувши на мене презирливий погляд, бугай із гуркотом зачинив двері.

Милі в нас сусіди. Я ще раз поглянула на гостьову карту і, зітхнувши, приклала ключ до сусідніх дверей. Ті пискнули й від’їхали вбік. Автоматичне освітлення, як і слід було очікувати, не спрацювало, тож довелося вручну надіслати імпульс.

Ну що можу сказати… усе не так уже й погано. Інтер’єр хоч і вкрай мінімалістичний, але, на перший погляд, усе ціле й чисте. Скинувши рюкзак на невеликий потертий диванчик, я з блаженним стогоном завалилася на своє ліжко. Я далеко не суперагент, і всі ці квести з виживанням мене неабияк вимотали. Полежавши трохи, я зібрала волю в кулак і сіла.

— Розігріти вечерю? — запитав Едвін.

Ми дорогою заїхали в мінімаркет і купили трохи продуктів.

— Давай. А я тим часом піду в душ.

Налаштувавши потрібну температуру на панелі, я скинула одяг і зайшла в душову кабінку. Підставила обличчя гарячим струменям води, постояла так декілька хвилин, струснула головою і, спершись руками об стіну, схилила голову. Я впораюся. Я сильна. Останні кілька років були дуже важкими: смерть батька, нові обов’язки, дослідження, викрадення… Іноді здавалося, що я збожеволію. Мій і так нестабільний емоційний стан погіршився, я відійшла від світу, почала відчувати перші ознаки депресії та апатії. Але тепер я знову вільна. Ніяких експериментів, болю і страждань. Ніяких піратів і їхніх переконань. Я вільна, і я неодмінно буду щасливою, а решта світу — хай котиться під три чорти.