1

    В одному із провінційних містечок на третьому поверсі художнього музею гуляли два чоловіка. Циферблат годинника натякав на десяту ранку і, можливу, появу туристів. Сьогодні має відкритися виставка художника постмодерніста із столиці. Сорок чотири картини чудернацьких і куцих міст, людей та диво-тварин. В одній голові змішались фантазії ЛСД і сексуальних ігор, котрі чудово перевелись кольорами на кавові полотна.

– Я знайомий із Артуром чотири роки й з кожним роком він все більше й більше мене дивував. Спочатку –  виставки в Києві, Варшаві, Празі, а потім – Париж, Нью-Йорк і Сідей.

– А тепер і в нашому ВЕРСАЛІ, – з неабиякою гордістю відповів директор музею.

– Його роботи більше пасуватимуть крафтовим ресторанчикам і тату-салонам, а не бюджетним палацам із тверезими обличчями доглядачів. 

    Останні слова послугували натяком для подальших дій. Директор дістав із внутрішньої кишені сіруватого піджака срібну фляшку й пригостив співрозмовника, а потім сам зробив затяжний ковток.

–  За талант!

– За талант, котрий ніколи не помирає, і картини, котрі віднині зберігатимуться у нашому музеї.

    Чоловіки сперлися на підвіконня й ковток за ковтком осушили вміст чарівної посудини. Тепло коньяку швидко розбіглося тілом, очі набралися ентузіазму, а щічки – бордового кольору. Розмова набирала відвертішої форми. Чоловік розповів директору історію –  як вони познайомилися із Артуром та працювали у тату-салоні. Ба більше, Олекса показав кольорову індіанку на руці.

– Чудова робота! Шкода, що її не можна зберігати у фондах музею.

– Подібне мистецтво може поміститися лише у серці й пам’яті.

    Директор з хвилину вдивлявся у зображення на руці та, навіть, гадав чи не варто сходити на другий поверх за лупою, щоб краще вивчити ранню творчість Артура, а заодно прихопити із кабінету ще одну пляшку солоденького. Але Олекса сховав мистецтво, розправивши сорочку і застебнувши ґудзика.

– Взагалі, коли трапляються подібні неприємні речі я згадую про Джима Моррісона[1] та клуб двадцяти семи.

– Але ж Артур набагато старший чи ні?

– Так йому вже давно за тридцять років, але в психологічному віці, особливо в творчому, хлопцеві лишень виповнилося двадцять сім з чортом років.

– No one here gets out alive! – не без помилок вимовив директор. – З дитинства слухаю The Doors та до смерті не збираюся видаляти їх пісні із плеєра. 

    Олекса посміхнувся і хриплим голосом доспівав пісню Five to One.

– От тільки не розумію – чи пощастило Артуру, чи ні. Він ніколи не говорив про смерть та, навіть, скоса позирав на все, що могло повільно знищити тіло.

 – Сьогодні на його картини прийде подивитися вісім цінителів, а завтра – тисячі гівнюків й зівак. Ще й журналісти приїдуть. Вони вже телефонували, хотіли сьогодні відзняти сюжет про картини та смерть художника, але я запротестував. Сьогодні музей відкритий лише для справжніх поціновувачів і жодних розмов про аварію.

– Ось чому про вас так добре відгукувався Артур і завжди говорив, що ви найпришелепкуватіший директор і приємний співрозмовник.

    Директор музею посміхнувся і запросив Олексу до кабінету, щоб продовжити розмову й ще раз пом’янути не менш пришелепкуватішого художника, йо, вибачте –  постмодернового.

[1] Соліст музичної групи «The Doors»