На Землі

I

Коридор здавався нескінченним. Дивно, раніше він ніби був менш довгим і не таким вузьким. А тепер, наче, і стіни тиснули на Кларк, підганяючи його вперед. Десь там, у самому кінці цього вузького коридору його чекають. Мабуть, вже довго чекають. Проте він не міг раніше сюди прибути. Він майже постійно про це думав, шукав собі виправдання, в якому, по суті, не було потреби. Кларк і сам це відчував, проте ні як не міг позбутися цих нав’язливих думок.

— Привіт, Кларк, друже. Знову у нас? Як справи? Чув про те, що сталось. Співчуваю. Всяке буває у нашій професії. Втратити корабель ще не найстрашніше, що може стати. Головне що ти живий.

З того самого часу, як він знову опинився на Землі, хоча ні, ще раніше, ще під час його перебування у госпіталі на Місяці, цей набір питань вперемішку зі співчуттям переслідував Кларка усюди. Він чув це просто від усіх, з ким йому доводилось спілкуватися: від давніх друзів, колег командирів космічних пілотів, знайомих, а то і від зовсім незнайомих йому людей. Від цих банальних питань і нікому не потрібного співчуття Кларка нудило, але зробити він нічого не міг. Тут, у будівлі Національної космічної агенції, за той час, коли він підіймався на десятий поверх, це він почув раз десять, а може і більше.

Нарешті він пройшов через весь коридор і опинився перед дверми з табличкою «Перший заступник директору космічної агенції Землі». Кларк зупинився перед дверми. Що чекає його за цими дверми? Зараз йому прийдеться виправдовуватись, розповідати про те, що і чому це сталось. Чому його екіпаж мертвий, корабель іржавіє на одному з аварійних космодромів Місяця, а він, командир цього самого корабля, остався живим.

Кларк обережно постукав у двері й, обережно відкривши їх, увійшов. Він опинився в невеличкій світлій кімнаті з двома дверми у протилежних стінах, декількох стільців, які стояли рядком і стола, навпроти них. За столом сидів секретар – молода дівчина, приємної зовнішності.

— Ви записані? – поцікавилась вона, байдужим поглядом дивлячись ніби не на Кларка, а наче скрізь нього. — Або ви по запиту?

— По запиту.

— Ваше ім’я і посада?

— Кларк Брейн, командир корабля «Сонячний вітер».

— Зачекайте… Так, можете заходити, вас чекають. Ні, молодий чоловік, не туди, навпроти.

Тепер Кларк опинився в значно більшій кімнаті.

— Проходьте, сідайте.

Кларк сів на запропоноване йому місце – одинокій стілець, посеред кімнати. Навпроти нього, ближче до вікна, за великим столом сидів заступник директора. Поряд ним, збоку стола сидів ще один чоловік. Кларк його не знав. Коли він зайшов до кімнати, незнайомець навіть не подивився на нього. Між заступником і незнайомцем велась жвава бесіда. На Кларка не звертали уваги, а той терпляче чекав, яку участь для нього приготували.

— А я вам кажу, що з цими пілотами чим жорсткіша дисципліна, тим краще. Вимуштровувати їх треба в аерокосмічних коледжах, – казав незнайомець.

— Та куди ще жорсткіше? Вони й так вже «строєм ходять» навіть у відпустках, – сміявся заступник директора.

— Та хоча б, взяти цього. Як його там… першого пілота з «Кондора». Пам’ятаєте? З тиждень назад зчинив бійку у барі. Масову бійку! А вам все жарти.

— Та розберемося ми з цим залітним «кондором». А зараз у нас інше питання, – заступник кивком показав на Кларк.

— А, так, звичайно, «Сонячний вітер». Кларк Брейн. Комітет вже виказав свою думку?

— Так.

Кларк здригнувся. Комітет вже виказав свою думку!

— І що? – спитав незнайомець.

— Списуємо, – коротко відповів заступник.

«Списуємо!?», – ледь не викрикнув Кларк. Вони розмовляли між собою, ніби його тут й не було.

— Кларк Брейн, – нарешті заступник звернувся до Кларка. У зв’язку з тим, що відбувся нещасний випадок і ви отримали…

Кларк майже не чув його, в його голові все лунало це слово – «списуємо!».

Він повільно вийшов з будинку, спустився крутими сходами й зупинився. Зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись прийти до тями. Ніяк не міг він уявити того, що все обернеться саме так. Він чекав пониження у посаді, перевід на якесь старе «корито» штурманом, другим пілото але тільки не таке. Опустивши голову, він понуро пішов геть від цього місця. Погожий квітневий день для нього раптово обернувся у сірий і пустий. Прогулюючись містом він не помічав ні розквітлих клумб, ні перших зелених листочків на деревах, не усміхнених прохожих. Кларк не знав що робити. Свобода, яка так раптово звалилась на нього, зовсім його приголомшила. Його списали. Він більше не командир космічного корабля, і навіть не пілот. Він тепер… Хто він тепер, він і сам не знав. Після того, що сталось на Європі командира корабля Кларка Брейна відправили у відставку. Назначили грошове забезпечення, за відмінну роботу, і виділили житлове приміщення. Більшість про таке тільки й можуть що мріяти. А Кларк і не знав, розцінювати це йому як нагороду чи покарання?

— Агов, вояка, ти куди преш? Під ноги дивись!

Кларк зупинився – прямо перед ним були аварійні загородження, а далі провал – велика чорна діра у тротуарі. Він обійшов огородження і пішов далі.