Розділ 6.3

Міла зажмурилась і підставила йому щоку для поцілунка. Бісове серце зрадило і застукало з неймовірною швидкістю, здавалось його чути й на тому березі. Що з нею відбувається? Та секунди йшли, а поцілунку все не було.

- Чи не міг би ти …ем…скажемо так, поквапитись? Чого ти чекаєш?

- Я не цілував дівчину в щоку ще зі школи, не пам’ятаю як це робиться, але навичка поцілунків у губи залишилась.

- То зосередься і згадай як то воно робиться, нічого складного в цьому немає, в губи набагато складніше, тож впевнена, що ти швидко згадаєш.

- Про те ж саме подумав, я спортсмен професіонал і ніколи не обираю легкий шлях, зроблю так само і цього разу, чого полегшувати собі задачу, коли так провинився - цілую в губи.

Легке тремтіння пройшлось по всьому її тілу, коли він ніжно погладив її по руці.

Наче завмерла в очікуванні чогось чарівного. Він більше нічого не говорив лише нахилив голову і вона забула про усе на світі.

Нік ще навіть не торкнувся її губ, а у неї всередині все наче розтануло. Притягнув її до себе, ніжно та не поспішаючи. Дотик до його тіла наче обпалював і Міла зовсім втратила зв’язок з реальністю. Вже сама потягнулась назустріч, до нестями хотілось торкнутись його. Та Нік не поцілував її, а лише злегка торкнувся своїми губами куточка її губ і відпустив…

У голові лунала тільки одна думка: “Не зупиняйся! Будь ласка, не зупиняйся, я передумала” та Нік вже зробив крок назад.

Міла зрозуміла, що тихий звук який вона почула, то був її власний видих, видих розчарування. Розсердилась сама на себе за таку реакцію, коли побачила на обличчі Ніка щасливу посмішку. Це ж треба, вчора мала вийти за одного чоловіка, а сьогодні жадає поцілунків іншого.

Нащо він так знущається над нею. Ненавиділа його за цей вчинок і у той же час не знаходила у собі сил поворухнутись. “Зберися зараз же” - сказала сама собі, але й далі стояла, як вкопана.

- То що, підемо далі, назустріч зграї вовків?

Та як він може бути таким спокійним, коли у неї серце вистрибує з грудей, а емоції просто зашкалюють.

- Ні, я передумала, далі вже нема чого дивитись. Може іншим разом та і я вже знаю сюди шлях, тож відволікати тебе більше не буду.

- А хіба я сказав, що ти мене відволікала. Я сьогодні зрозумів, що мені до вподоби прогулянки на свіжому повітрі. Не проти скласти тобі компанію й наступного разу.

- Може я й сама сюди більше не піду…ем…які плани на завтра, над чим працюємо.

- Хтозна, що день наступний принесе нам - Міла на 100% була впевнена, що бачила відображення веселих чортиків у його очах - Сьогодні стільки всього відбулося, що про завтра тепер треба добре подумати - і підмигнув їй.

Це ж треба яка нахаба! Вона вже розтанула в його обіймах і такий облом, ні совісті, ні сорому. Та чого це взагалі її хвилює. Він жартуючи поцілував, а вона розтанула - сама винна.

- Що це ти притихла?

- Свіже повітря п’янить, особливо тих, хто приїхав з міста.

Підійшли до спуску на водяний каток, знову роззулись. Міла не чекаючи Ніка пішла сама. Все, ніяких дотиків і милих бесід.

Він йшов слідом, виписував по слизькій поверхні якісь свої піруети, ну точно, як дитя мале. Та то не її справа.

За кілька секунд вона почула як хлюпає вода, повернула голову, щоб подивитись, що там таке і побачила як Нік, перебираючи одними п’ятами, намагається втриматись на слизькій поверхні, Коли він пішов на друге коло таких тупцювань, Міла зрозуміла - все, йому не втриматись. Плюх, таки гепнувся у воду. 

Нік  намагався піднятись та щось не виходило, Міла інстинктивно кинулась йому на допомогу і тільки но взяла його за руку, як її нога поїхала по слизькому дну і вона опинилась поряд з Ніком у воді. 

- Тобі ніхто не говорив про таку штуку, як переслідування? Ти то на автівку мою кидаєшся, то прямо на мене - сказав Нік та у його голосі не було чути злості чи обурення. 

- Я йшла на допомогу.

Нік не сказав більше ні слова, він притис її до себе і їх губи зустрілись.Тепер він поцілував її по справжньому і здавалось, що весь світ перевернувся. Це був поцілунок, який тривав вічність. Поцілунок, який здавався таким природним, що вона не могла згадати причин, через які слід було це все припинити і втікати від нього, як від вогню. 

Все навкруги наче зникло і у цілому світі були тільки вони двоє. 

Саме тому вони й пропустили шелест кущів з яких за ними спостерігала пара допитливих очей.

Поліна зрозуміла, що це стеження було не даремним.