Розділ 6.2

Вийшли на лісову доріжку і потихеньку посунули шукати той гай. 

- Не розумію, чому тобі так не подобається це місце? Розташування, природа озеро! Купання, човни, прогулянки, це ж чудово.

- Та все тут добре, а що як я без асфальту і людського мурашника жити не можу?

- То спочатку так здається, а потім той мурашник набридає і хочеться тиші і єднання з природою, тож у тебе все попереду - Міла посміхнулась - може нам пощастить, ще й тваринок якихось зустрінемо. Хто тут водиться?

- Думаю, що пару блудних корів, над якими їх власники познущались і притягли прямо сюди, ми можемо зустріти, а от кури навряд сюди дійдуть. Думаю, що окрім диких качок, мишей і жаб ми тут нікого не побачимо.

Міла посміхнулась і тільки но хотіла щось сказати та він продовжив:

- Точно, ледь не забув, не можу стверджувати та чув, як люди говорять, що тут живе ціла зграя вовків і тих, хто зустрічав їх більше ніколи не бачили. Впевнена, що хочеш зустрітись з ними?

- Та ну тебе, вовків я бачила тільки у мультиках, але ніколи їм не симпатизувала. Я знаю, це ти навмисне мене залякуєш, і ніяких вовків тут немає. Васильович їх вже давно розігнав.

- Точно, коли йому нема чим зайнятись, він відстежує вовків. 

Від сміху було важко втриматись, обоє уявили цей нерівний бій Васильовича з вовками. Ще кілька кроків і ось і озеро. 

- Сонячні промінчики блищать на воді, тихо, спокійно - Міла не стримала свохо захоплення.

- Це поки що, насолоджуйся, скоро купа дітлахів порушать твій дзен і спокій нам лише снитиметься. То куди ти хочеш піти?

- Глянь, он на тому березі є дуже красивий гай і я впевнена, що дорога туди є, йдемо туди.

- А що як там болото?

- Ти точно дитина асфальту, немає там болота.Навіть звідси видно, що там теж є доріжка. Ходімо, мені здається якщо піти вліво, то там ми можемо спуститись і пройти.

Повернули куди запропонувала Міла, спустились з гірки по піщаній доріжці. Вздовж дороги з правого боку було видно викладений бетонними плитами берег, а зліва якісь кущові насадження. Пройшовши не більше трьохста метрів, побачили попереду мілководну ділянку, яка теж була викладена бетонними плитами. Знаходилась вона трохи нижче загального рівня озера і вода, що була вище текла донизу, швидше за все штучно створений поріг. 

- Дивись, тут ми можемо перейти - очі Міли горіли від захоплення.

- Ти впевнена? Подивись на поверхню по якій доведеться йти, вода хоч і прозора та дно зеленюче. Впевнений, що на дотик буде бриким, а йти доведеться босоніж.

- Ох ти і нудний, як дід старий, ходімо! Чи водорості тебе лякають?

Обоє роззулись, взяли взуття в руки. Нік пішов першим. Та варто було ступити, як він послизнувся.

- Міло, подумай добре чи варто туди йти. Дно не лише зелене, а й слизьке.

- Я готова

Нік підтримав її, і ковзаючись по “зеленому катку” пішли у напрямку іншого берегу. Подорож давалась нелегко, весь час треба було балансувати та тримати рівновагу, ноги того і гляди роз’їдуться. Міла потроху перебирала ногами, а Нік вже прилаштувався, тож почав кататись по слизькій поверхні, як на ковзанці.

- Скільки дитині для щастя треба.

Міла глузувала над ним та Ніку було все одно. Почувався по дитячому щасливо.

- Ніку, треба сюди Поліну привести, їй тут сподобається.

- Я не здивуюсь, якщо таємний агент Поліна ховається у кущах, слідкуючи за кожним нашим кроком, а потім вискочить з кущів і почне розслідування з приводу викрадення “зимової” шубки у зайця. Ні, поки нічого не кажи їй, нехай лісові жителі ще трохи поживуть без активної фази слідчих дій.

- Я знаю, що ти вже був під підозрою

- Причому я реально її не бачив - професіоналка.

Нік вийшов першим і допоміг їй піднятись. Перед їх очима розкинувся невеличкий і затишний березовий гай, за яким глибоко в ліс тягнеться польова дорога.

- Пройдемся трошки?

- Треба було хоч якусь провізію брати, а що як заблукаєм?

- Йдучи прямо по дорозі? Скажеш таке - Міла знизала плечима - Ніку, розкажи трохи про себе. Я про тебе геть нічого не знаю.

- А що саме ти хочеш знати?

- Чим займаєшся, де працюєш? - це для початку. 

- Якщо коротко, то тут я через спадщину, яка звалилась мені на голову, як бурулька взимку. Бабуся, яку я ніколи не знав і з якою не спілкувався залишила мені цей табір у спадок.

- А чому не спілкувались?

- Цього навіть я не знаю і мабуть і не дізнаюсь ніколи - він замовк і задумався - А все моє життя - це теніс. Це моє захоплення і пристрасть. Саме теніс навчив мене досить швидко приймати рішення і реагувати на стрімкі зміни не лише ігрового процесу, а й у житті. Та травма перекреслила все і у професійний теніс мені дороги нема. Тепер шукатиму себе, може й справді залишитись тут у єднанні з природою.  До речі, я винен тобі поцілунок. Пам’ятаєш, я сьогодні розповідав про відомого тенісиста, який зацідив у дівчину м’ячиком. Так от, це кодекс тенісиста, якщо вдарив, то цілуй.

- Ох і закрутив же ти з кодексом, ніколи такого не чула. Забудь! Ніяких поцілунків! Поцілуй когось іншого, може жабу по дорозі зустрінеш.

- Поцілунок я винен саме тобі, тож не відкрутишся.

- Жах який.

- Жах? То тебе саме думка про поцілунок в цілому жахає чи поцілунок зі мною?

- Та все, закрили тему, ти мені нічого не винен.

- Нізащо, це вже справа принципу.

- То ти що все таки зробиш це?

- Доведеться, що вже тепер.