Розділ 4.3

 Поліна стояла мовчки, хоча за словом вона в карман не полізе. Та тільки не цього разу - такого розвитку подій вона не очікувала.

Нік не відразу зрозумів, що Міла звертається до нього тому вона вирішила посилити вже отриманий ефект. 

- Ніку, милий, вибач, що лишили тебе так надовго самого. Ти ж не сердишся? - вона манірно посміхнулсь.

- Що? - Він й досі не розумів, що відбувається

- Ми планували швидше та вийшло, як завжди, ну ти ж знаєш - вона посміхнулась - Добрий день, Нік буває таким балакучим, мабуть зовсім змучив вас своїми розповідями. Я - Міла 

А про себе подумала - “Ну що задоволений тепер? Ось тобі і стосунки, і наречена. Та це ще я й не старалась”.

- Добрий день, мене звуть Марина, дякую вашому …

- Чоловіку - впевнено додала Міла

Нік різко повернув обличчя у її бік, зиркнув таким поглядом, який здавалось мав працювати на знищення. Виходить вже прийшов до тями тільки мова ще не повернулась. 

- Дуже дякую вашому чоловіку, він дуже мені допоміг. Ніку, щира подяка!

- До побачення, Марино, дякую за консультацію та контакти - схоже вже відійшов від шоку

- Нема за що, ви плануєте добру справу, було б соромно не допомогти. Бувайте! 

Жінка відкрила дверцята автівки, поставила сумочку, граційно сіла на сидіння, Міла одразу згадала те ж саме зробила вона зо дві години тому, різниця була помітною…якщо порівняти, то як ведмідь і кішка. Кілька хвилин усі мовчали, Нік почав говорити першим:

- То що це було?

- Що саме? - Міла зробила вигляд, що нічого не розуміє.

- Оце твоє “милий” та “любий”.

- Та я ж бачила, що тобі потрібна допомога, я врятувала тебе від приставучої жіночки. Я вирішила “діяти”, коли побачила, що вона почала щось писати. Між іншим, міг би й подякувати.

- Та я звісно дякую, це було…неочікувано і трохи занадто. Не роби так більше. І якщо тобі цікаво, на папері вона записала номер телефону екскурсовода, який знає місцеві пам’ятки і зможе проводити дітям екскурсії.

- Оу, помилочка вийшла - вирішила, що посмішка пом’якшить ситуацію. Та вибачатись не бажала, не було за що - з ким не буває.

- Ну ти відмочила, я в шоці -ну нарешті, Полінка теж повернулась до реальності- треба мамі написати, вона зацінить.

- Все, досить! - сказав, як відрізав - Не треба нікому нічого писати, швидко обідаємо й їдемо далі.

Обідали вони мовчки.

**********

Цікаво, може вищі сили таки вирішили йому допомогти і зустріч з Мариною не випадкова. Якщо розвинути екскурсійні маршрути - можна збільшити плату за путівку у табір, а коли це зробити - пропозиція з продажу табору стає більш привабливою і кількість охочих його придбати збільшуватиметься. Що дуже добре. Та якщо сьогодні день доленосних зустрічей - дуже вже цікаво, що ж тоді принесе знайомство з цією навіженою, яка вирішила, що мене треба рятувати. Спочатку Нік розізлився за цю витівку, а потім вирішив, що сам винен - не треба було виставляти таку умову, не мав би наслідків. Та чомусь він відчував, що все тільки починається. Цікаво…Чим більше часу вони проводять разом, тим сильніше його захопленість нею. Це ж треба, у самої купа проблем, а рятувати кинулась його. Може треба трохи інакше до неї ставитись, спишемо все на емоційну нестабільність.

Нік вважав себе людиною, яка не схильна до шлюбу. Ніколи не планував це у своєму житті. Якщо зійдешся з іншою людиною, не обов’язково одружуватись. Одруження, це як і кохання - кожен розуміє по своєму. Можна одружитись і терпіти один одного, а можна жити разом і мати спільні інтереси. У кохання він не вірив, просто не було ніколи тих відчуттів, про які всі стільки говорять і пишуть у книжках. Жодного разу він не відчував таких почуттів і навряд чи відчує. Високі почуття, як у Христини з Андрієм - це виключення

- Скільки нам ще їхати? - Поліна вирішила порушити нашу мовчанку

- Не більш ніж пів години, ще зовсім трохи.

- Полю, а розкажи но трохи про себе. Я вже знаю про одне твоє захоплення та це ж не все, правда? 

- Я закінчила 6-й клас, єдина дитина у батьків, люблю тварин, хоча власних не маю, трохи бринькаю на гітарі і дуууже люблю смачну їжу - це якщо коротко.

- Знаєш, а я тричі вступала у музичну школу і тричі її покинула. Мабуть шукала себе. І кожен раз коли я її покинула, я мала різні підстави для цього. Мою бабусю така безвідповідальність дуже сердила, бо вона не вважала розумним покинути заняття у музичній школі через те, що у цей час йде серіал, який тебе цікавить чи ти просто хочеш проводити час з друзями.

- Схоже, що це твоє покликання, все кидати - Нік прокоментував їх розмову

- Можливо, я вважаю більш важливим результат, я знайшла себе у іншому. Тобто, музична школа то не було моє, я краще вправляюсь з тим, як зорієнтувати клієнта, що йому замовити на те чи інше свято і як його організувати. 

- А мама каже, що до всього, що тебе цікавить треба ставитись серйозно - Поліна прокоментувала її розповідь.

- Та я і поставилась серйозно, тобто вирішила, що музика - це не моє, я можу добре спілкуватись, допомагати і переконувати, але не грати. 

- А як ставились до цього твої батьки? - питання від Ніка спантеличило її.

- Ми мало часу проводили разом, вони більше були зайняті своїм життям, аніж тим, як відбувається моє. Бабуся сердилась на них так само, як і на мене. Тож можна сказати, що вони підтримували мої рішення, бо мовчання -  це знак згоди.

- Цікаво, а мама каже, що найголовніше її завдання - це підтримати мене, думаєш відсутністю різних підказок твої батьки підтримали тебе?

- Можливо й так, та я сама обрала свій шлях, без участі когось іншого. Нехай то були неправильні не зовсім правильні рішення, але вони були моїми.

- А як же твоя робота? Тебе відпустили? Зтось допомагає обирати їжу для фуршетів замість тебе?

- У мене відпустка протягом двох місяців, тобто на роботі мене ніхто не чекає і я маю час на “подумати”.