розділ 5.2

Мені було нелегко наважитися почати розмову в такій компанії. Відчувши сум’яття, імператор рішуче підвівся, втім, його обличчя не втратило доброти і спокою.

– Тоді ходімо, – промовив він. – Розпитаєш мене про все, що захочеш... А питати, я бачу, є що. Чи не так? – поцікавився, підходячи ближче й безцеремонно обійнявши за талію.

Доторк його сильної руки виявився гарячим, як і у Вольдера, але водночас неймовірно ніжним, м’яким, наче шовковим. Дарій перемістився в просторі, перенісши за собою і мене.

Опинилися ми в просторій, залитій сонцем кімнаті – вітальні з дорогими громіздкими меблями. Різьблене чорне дерево виблискувало в променях сонця разом із чорно-золотою велюровою оббивкою. На стінах картини, зброя. Важкі темні гардини, що нависали над великими вікнами з кольоровими вітражами. Все дихало пафосом, старовиною.

Демон рвучко повернувся і впритул поглянув чорними великими очима. Він виявився так близько, що можна було порахувати найменші зморшки на шкірі, проте жодної не відкрилося моєму зору. Гарячий подих. Аромат щойно випитої кави і пряностей.

Чорноокий демон, якого начебто створили для вбивства, не здавався монстром, попри всі розповіді. Від нього віяло не жорстокістю воїна, а розумом мислителя: розсудливістю, внутрішнім спокоєм, рівновагою. В обличчі проглядалася м’якість, не притаманна іншим чорнооким демонам, яких уже довелося побачити.

– Що саме ти хочеш спитати? – знову почав розмову Дарій, сідаючи в крісло. Він міцно стискав кінчики пальців, утримуючи в легкому кільці моє зап’ястя і цим самим змушуючи сісти поряд так само наполегливо, як і Хаїр. «Він не такий уже й м’який, яким здається на перший погляд», – розгублено подумала, зовні не виказуючи свого спостереження.

– Все... – відповіла, щоб зібратися з думками. – Розкажи, якщо можна, все спочатку...

– Я син арунського імператора Ксенора, – поважно промовив Дарій з ледь помітною усмішкою. – Мати мою звали Лея, був у мене менший брат Алан, який пізніше став імператором арунів. Початок достатньо далекий чи захопити давніші часи?

Він по-доброму хмикнув і втупився пронизливим, вивчаючим поглядом. Ховаючись за ніяковінням, близьким до жіночого кокетства, спробувала втекти від нього.

– Так, достатньо… А чому ти не став, ти ж старший? – навмисно поставила я провокаційне запитання, щоб зрушити його непробивний спокій, відчути справжні почуття.

Однак нічого не вийшло. Не відводячи вбік відкритого, спокійного погляду, Дарій тільки криво всміхнувся і знизав плечима.

– Бо я демон. Демон – це воїн і цілком інша істота. Зовсім інша... Ти уявляєш, щоб левиною сім’єю керував тигр чи гепард? – розмірено, як і раніше, відповів імператор демонів. – Я був спочатку одним із полководців, потому став керувати всією армією. Тоді я і познайомився з нею, з Бестією, моєю майбутньою дружиною. Вона була саме така, як зараз. Не те щоб я раніше не закохувався… – якось сумно, надто сумно обмовився він, але одразу спохватився і продовжив. – Закохався... Усе це дуже важко. Одружитися я не міг, бо вона походила з нижчої касти... воїн із сім’ї робітників... та й не одружувалися тоді демони...

Розповідь Дарія, що почалася доволі зрозуміло, надалі виявилася надто плутаною і мало сприйнятливою, попри його спокійний, розмірений голос. Я вже не могла дочекатися паузи, щоб вклинити свої запитання.

– Ти сказав, що вона була «схожою на…», – не витримавши, перебила розповідь Дарія. – Вона була схожою на твою попередню кохану? Я правильно здогадалася?

Демон напружився. Обличчя його стало суворим, і я вперше помітила сітку тонких зморщок біля кутиків очей.

– Це довго розказувати... Давай по порядку. Все доволі заплутано... то що я говорив? А-а, любов до неї і сама вона змусили мене пильніше придивитися до того, що мене оточувало. Я побачив неприємні речі. Не можу сказати, що раніше я їх не бачив, просто якось... пропускав повз увагу. Наче це і не мої турботи. Я багато чого знав… того, що не знали інші, але це стосувалося протистоянь магів… Війни магів мене не хвилювали. Проте Бестія вказала на утиски, приниження демонів. Моя проблема в тому, що я дуже «правильний»... намагаюся таким бути, – Дарій замовк, вдивляючись мені у вічі.

Слухаючи його, я старалася зрозуміти суть. Та інформація, яку давав Дарій, була хоча і вичерпною, втім, недостатньою, щоб задовольнити мою допитливість. Швидко виникло і набуло сили бажання дізнатися більше. Воно найшло невідворотно, як повінь.

– Твій голос такий мелодійний, оксамитовий... Дарію, що..? – тільки й устигла промовити крізь м’який туман і відчуття легкості, що нахлинули теплою хвилею.

На якусь мить туман став настільки щільним, що, здавалося, перетворився в густий кокон. Усі відчуття на секунду відмовили, але з часом почали повертатися. Туман клубився і танув, як молоко в річковій воді. Я залишилася стояти в цій білій імлі, покірно чекаючи, доки вона розвіється. Вочевидь знову відбулася добровільно-примусова подорож у минуле. Питання недомовленості вирішилося саме по собі.

Невдовзі туман розтанув і можна було роздивитися довкола. Навкруги буяв квітучий рай, залитий м’яким сонячним промінням. Стоячи на одному із численних пагорбів, засаджених виноградниками, я бачила, як сонце виблискувало в зрошувальних каналах, що ступінчасто спускались у долину. Все виглядало настільки мальовничо, що здавалося неприродним, несправжнім, творінням якогось митця. Краса природна і рукотворна злилися воєдино.