розділ 5.1

Розділ 5

Я питально глянула на Вольдера, але, побачивши, що демон не зрозумів мого погляду, скрадливо спитала:

– Він щез?..

– Так.

– Вони усі перемістилися в просторі просто із цієї кімнати? А як же твої пастки?

– Напевно, ти забула, що я не ставив пастки, а тільки попереджувачі. Крім того, є різні пастки... – монотонно почав розказувати Вольдер.

Сонно кивнула. Втома, з якою я увесь час боролася, раптово навалилася повною силою разом зі сном, що невблаганно насувався, окутував. Досі мене підтримували лише цікавість і стрес, однак зараз вони вже не рятували. Рефлекторно потерши обличчя, на мить заплющила очі, але, відчувши стрімке падіння в сон, нервово стрепенулася. Я була занадто стомлена, щоб знову заглядати в чиєсь минуле.

– Хочеш відпочити? – долинув крізь дрімоту голос Вольдера.

Щоб поглянути на демона, довелося підняти важкі, наче свинцеві, повіки. Спробувала підвестися, заперечити, однак утома охопила все тіло, кожен м’яз, і тільки губи втомлено прошепотіли:

– Я не пригадую, щоб колись відчувала такий занепад сил... Дуже стомилась... але боюся, що знову кудись зникну... Медун казав, що я кудись пропадаю... Мені здається, що я взагалі не сплю... Що мені робити?..

– Залишайся в мене. Я тебе постережу. Постараюся тебе перехопити, розбудити, – відповів з несподіваним ентузіазмом Вольдер.

Спокуса виявилася занадто великою, щоб від неї відмовитись. Я зняла жакет, лягла на диван і зітхнула. Мої груди легко колихнулися під тонкою шовковою чорною, як смола, блузою. Потеребивши в руках широкі рукави, глянула на демона пильним, диявольськи-спокусливим поглядом і ледь помітно смикнула бровою. Що мене змусило так вчинити, я й сама не розуміла, однак побороти себе не змогла. Хотілося побачити реакцію, але її не було. Це заспокоїло.

– А ти будеш таким же чемним, як колись із Лейною? – лукаво спитала, підступно всміхаючись.

Сон знову відступив. Він немов грався зі мною. Усе тіло неначе промовляло «ти мене не знаєш», відкривало нові, досі не знані, грані.

– Звичайно. Хіба може бути інакше? – відповів демон, жестом запрошуючи в іншу кімнату. – Ходімо в спальню, якщо так постало питання... – додав він, встаючи з крісла. – Я жадаю лише одну жінку. Інші для мене цікаві тільки як співрозмовниці.

На підтвердження своїх слів Вольдер вийшов у коридор. Він неквапливо пройшов у кінець і, відчинивши передостанні двері, зайшов усередину невеликої кімнати. Я слухняно пішла за ним. Не знімаючи покривала, він ліг на широке ліжко, що займало майже половину всього простору. Я повільно прилягла поряд. Лежати було м’яко і приємно. Само собою вирвалося блаженне зітхання.

– Послухай, Ельзо, я теж хочу тебе дещо запитати, – зі стриманою наполегливістю промовив демон. – І дуже сподіваюся на твою відвертість...

Я стрепенулася, неохоче виринаючи із приємного, спокійного забуття.

– Що тебе цікавить? – перепитала, намагаючись приховати напруження.

– Тобі Медун розповідав про мене і Лейну... наші відносини... до того... як вона стала мавкою. Він що, й тоді наглядав за нею, чи... за мною?

В мене застряг клубок у горлі. Втома пульсувала в скронях, але сон зовсім розвіявся. Я напружено думала, вагалася, але все ж вирішила відкритися:

– Медун не розказував. Він не надто охочий до розповідей… Вольдере... Я ж казала, що мені сняться сни, в яких я бачу минуле... ймовірно, таким... як воно було насправді. Частину твого я теж бачила.

Демон задумався. Його погляд став тьмяний і розгублений. Він довго мовчав, а коли знову промовив, то вирішив не продовжувати попередню тему.

– Не перестаю дивуватись, як гарно ти говориш демонською... – сказав він, відкрито роздивляючись мене.

– Справді?! – спитала, не на жарт здивувавшись отриманій інформації і такій різкій переміні розмови. – Як – демонською? І з Гредором?

Тепер уже здивувався Вольдер. Він деякий час не міг сформулювати відповідь, а потім стримано відказав:

– Ні, з Гредором ти говориш борейською мовою.

– Дивно, – задумливо промовила я. – Я не помічаю різниці… Для мене ви всі говорите однією мовою…

– Мені теж дивно. Навіть не знаю, із чого почати... Ти – з іншого світу... А в нашому світі вже є гості з інших світів...

– Справді? – здивовано перепитала. – Ти не жартуєш?

– Ні, не жартую... В нашого бога є рідний брат по батьку... Звати його чи її... – демон розгублено примружився. – Ну, ти сама розберешся, якщо доведеться піднятися так високо. На ім’я Таккайя. Він не дуже задоволений цим світом, змінами, що сталися... Створив свій світ... Здавалось би, інший, та ні, такий самий, як наш... неймовірне число років тому... Його світ зараз такий, яким був наш дуже давно... задовго до появи арунів. Розумієш?

Нервово скривилася, з легким докором поглянувши на демона. Я цього не пам’ятала.

– Розумію, але давай не згадувати слово «минуле». Поясни мені краще, як може світ того Таккайї бути таким самим, як цей світ?..

– Він створив свій світ таким, яким був наш до початку змін. Такий, яким його створив Морер, до початку впливу різних богів. Що тут незрозумілого? В нашому світі й досі живе один древній вид – Зміє-люди... Від одного з видів зміє-людей виникли сучасні горгони...