розділ 4.2

Закінчивши розповідь, напружено завмерла, заворожена його очима кольору весняної зелені. Демон дивився на мене з неприхованою ніжністю і, здавалося, вірив кожному слову, але не смів нічого промовити, не повинен був.

– Знаєш, у вовкулаків великі очі, пропорційно до обличчя, а у вас, демонів, вони просто... як у мультфільмі, – не втрималась я, забувши про свою сповідь і відсутність хоча б якоїсь реакції на неї.

– Чому? – злегка обурився Вольдер. – Так, мультфільм дещо спотворює зображення, бо це малюнок, але пропорції залишаються незмінними...

Коли я усвідомила сказане, забула про всю розмову і здивовано розсміялася.

– Що?! Які мультфільми? У вас є телебачення? Це ж треба…

– Так, а чому ти так дивуєшся? – зовсім спокійно мовив демон.

– Воно тільки в демонів?

– Чому «тільки в демонів», воно там, де є необхідна для нього енергія і обладнання, в усіх основних містах. Просто не в усіх є відповідні кошти, а головне – бажання.

– Не перестаю дивуватися, – прошепотіла сама до себе, беручи чашку, яку несподівано простягнув їй Вольдер.

Темна гаряча рідина пахла, як духмяна кава з корицею.

– Давай я тобі покажу. Ходімо зі мною.

Демон миттю підвівся і швидкими кроками пішов в іншу кімнату. Вона була маленька і вузька. Всі її меблі обмежувалися широким диваном, столиком і двома навісними поличками. Під єдиним вікном, майже повністю прикритим темними щільними шторами, стояли дві підставки з квітами, а на малій стіні висів прозорий, наче плівка, екран з делікатною рамкою. Він більше нагадував заготовку для шиття, ніж екран, але демон указав саме на нього. Від рами йшов ледь помітний тонкий провід до шкатулки, що стояла на поличці. Дистанційний пульт лежав поряд. Вольдер звичним рухом увімкнув екран. З’явилося дуже чітке зображення, і він задоволено всміхнувся, глянувши на мене.

– Ну що, тепер віриш? Сідай, – промовив, умощуючись на дивані.

Слухняно сіла поряд. «Скільки ж я не знаю... Я пригадую цей світ іще зовсім диким... Чому він так змінився? Коли?» – невпинно крутилися думки, не даючи змоги сконцентруватися.

На екрані миготіли епізоди якогось невідомого фільму, що так і не захопив увагу. Мене більше цікавив сам пристрій, ніж те, що він транслював.

– Тобі не здається, що ця кімната трохи замаленька для того, щоб дивитися телевізор?

–  Чому ти так думаєш?

– Надто близько до екрана. Шкодить очам, – автоматично відповіла завчену з дитинства фразу.

– Шкодить? – перепитав демон. – Та це нікому не шкодить, не те що демону. Просто чим менша кімната, тим затишніше в ній перебувати. До речі, ти каву питимеш?

Я згідно кивнула головою і вже хотіла піти за чашкою, але Вольдер порухом руки зупинив.

– Не треба, зараз вона буде тут, – промовив він, і одразу після його слів на столику з’явилися чашки, що залишились в іншій кімнаті.

Демон несподівано замовк, вслухаючись у самого себе. Здавалося, він чув те, чого не могла відчути я. Через кілька секунд його заціпеніння зникло так само несподівано, як і з’явилося. Вольдер знову усміхнено поглянув на мене і, побачивши здивування, поспішив пояснити:

– У мене в одній з віталень, яку ти ще не бачила, розміщено енергетичний портал, що зв’язує мене з деякими демонами. Він достатньо вигідний, бо стабільний, економить сили на переміщення в просторі і час на дорогу. Я щойно відчув, що до нас збираються навідатися, от думаю – впускати чи ні? Річ у тім, що на порталі є легка пастка, яка не затримує, а тільки попереджає про гостей... То впускати чи ні?

– Не знаю, вирішуй сам, – протяжно відповіла, ухиляючись від вибору. «Щось тут не так... неправильно... Вони всі занадто багато всміхаються...» – торочив у цей час мій внутрішній голос.

Вольдер завмер ще на деякий час, потім підвівся і не без іронії промовив:

– Власне, вирішувати пізно, вони вже у вітальні.

Одразу після його слів відчинилися двері і ввійшла сім'я зеленооких демонів. Спочатку в дверях з’явився усміхнений зеленоокий демон з маленькою дитиною на руках, а слідом за ним пройшла жінка з м’яким тендітним обличчям і довгою чорною косою. Вона йшла легкими кроками, наче мавка. Чорна шовкова сукня, що ніжно облягала її стан, переливалася рясними хвилями, шаруділа, ледь торкаючись підлоги. Я захоплено, не відводячи погляду, спостерігала за її точеним станом і пластикою рухів. У цій жінці було щось високе, те, що, на мою думку, мало бути в справжньої «вищої істоти».

Увійшовши до кімнати, гості привітались, але одразу ж почали вовтузитися біля дитини. Турбота, якою осипала жінка-демон бешкетного малюка, терпіння, з яким пропонувала різні іграшки, просто вражали. Проте хлопченя задовольнилося розгляданням химерної вишивки на краях маминих рукавів і притихло.

Коли дитина трохи заспокоїлася і жінка сіла на диван, лише тоді чоловік відреагував на пильний погляд незнайомої особи.

– Що це за гостя в тебе? – миролюбно поцікавився він, дивлячись то на мене, то на Вольдера. – Щось це не схоже на тебе...

– Це... Ельза, я з нею сьогодні познайомився.