розділ 4.1

Дивне дике бажання спробувати нові сили виявилося настільки потужним, що його не зупинили навіть недовіра до оточуючої реальності і до себе самої.

Упав легкий морок, а коли він розвіявся, я була вже в іншій кімнаті – бібліотеці, загромадженій полицями з книгами. Все тіло пульсувало, то ущільнюючись, то стаючи майже ефірним. Внутрішній голос наполегливо вимагав пояснень, аналізу, але не знайшлося ні сил, ні бажання розбиратись у сутності мого життя. Просто довелося визнати, що вдалося перестрибнути в просторі. Все вийшло, і на цьому я поки що ставила жирну крапку.

У центрі бібліотеки, за столом біля вікна, на одному із крісел сидів демон. Стоси книг тяжкою поклажею лежали на важкому дерев’яному столі, майже не залишаючи вільного місця.

Демон здивовано і гнівно озирався. Його очі горіли зеленим вогнем, здавалося, він відчував чиюсь присутність. Піднявся, почав повільно ходити по кімнаті, злегка водячи перед собою руками, намагаючись знайти непроханого невидимого гостя. Я нечутно ходила між високими стелажами книг, уникаючи його. Не знаходив і дедалі більше сердився на свої недолугі спроби. Я була в захваті від несподіваного абсолютного успіху свого задуму. Неконтрольована усмішка розпливлася по обличчю.

– Мене шукаєш? – серйозно спитала, зосередившись на тому, щоб він мене побачив.

Демон оторопів, люто вдивляючись в обличчя. Я мовчала, і він напружено вимовив:

– Хто ти? Ти пильнуєш за мною? Чому? – його голос звучав, наче скрегіт металу. – Що ще не подобається Медуну?

– Мені здалося, що і ти за мною назирав, – промовила я, щиро сподіваючись, щоб це виявилося правдою.

Демон став помітно поблажливішим, він навіть спробував вичавити із себе усмішку. Вочевидь я вгадала.

– Та-а-ак, розумієш... ти мені видалася трохи дивною, зараз я думаю, що був правий, вважаючи тебе інакшою...

– Ти ж чув мою розмову з вовкулаком? Тоді, коли я їхала...

– І не тільки, коли їхала. Я чув усе, про що ти говорила, починаючи від мого ресторану і закінчуючи сном вовкулака.

Вимушено всміхнулася. Довелося зіштовхнутися з таким же допитливим і недовірливим, як я сама. «Ну, що можна на це сказати? Ласкаво просимо до дому! Ласкаво просимо…» – подумала, переводячи подих.

– Напевно, ми квити. Але чому ти підслуховував мене? Чому я тебе зацікавила? – допитувалася, підступаючи ближче до демона.

– А ти?..

Ніяково всміхнувшись, тільки розвела руками і повільно сіла в крісло. Тепер я знала, що він не наважиться мене скривдити.

– Ну, коли ми вже такі однакові, то знайомитимемося ближче, – промовив демон, сідаючи в крісло ближче до мене. – Мене звуть Вольдер. Моє ім’я ти знаєш... – він знову пильно поглянув, а потім, усміхнувшись, додав: – Так, так, звичайно, і я вже знаю твоє ім’я – ти Ельза.

– Що ти можеш додати до розповіді вовкулака?

Вольдер задумливо потер підборіддя. Не хотілося йому про це говорити.

– Тепер я починаю розуміти, чому тоді ти мене так прямо запитала... Стосовно Медуна – нічого. А стосовно тебе… Я не знаю, хто ти, але не відьма... Прийде час, і ми зрозуміємо те, що досі не розуміли чи не знали. Потрібно тільки розгледіти, прислухатися... – вдумливо промовив демон. – Упевнений, що глибоко всередині ти сама знаєш, ким є.

Вольдер, міркуючи, надовго замовк, вдивляючись мені в обличчя. Я його цікавила, вабила і водночас напружувала, навіть трохи лякала.

Під натиском його пронизливого погляду на якийсь момент маска безтурботного спокою здригнулася, але зусиллям волі я її стримала. Невідомо наскільки можна довіряти цьому демону. Чи можна взагалі комусь довіряти? Хорошу істоту «демоном» не назвуть. Чи назвуть?

Помовчавши трохи, Вольдер продовжив:

– Що я можу ще додати? Та тільки те, що демонів Медун не допускає до мавок більше, ніж будь-кого... Я розумію, це може стосуватися чорнооких демонів – вони воїни, більш грубі, а ми... до чого тут ми? Ми науковці... Якщо демон входить у ліс, все ніби завмирає і тільки через деякий час потроху оживає. Я вже не говорю про спробу наблизитися до мавки, поговорити з нею... Медун одразу старається тебе вбити.

– Чому мене? Тебе, – жартівливо промовила я, кинувши короткий колючий погляд на співрозмовника.

Демон стерпів образу, що за бажання можна було легко трактувати як виклик. На мої слова він лише криво всміхнувся, пильно свердлячи зеленими очима.

– Гаразд, мене норовить убити, – зрештою погодився він. – Але ж ми, зеленоокі демони, – діти Природи.

– Діти Природи?

– Так. Тому бажання нас відсторонити… і вбити… до кінця незрозуміле.

– Я думала, що демони безсмертні.

– Ти не могла так думати. Немає нічого безсмертного. Ти як вища істота мала б це знати...

Я всміхнулася його впевненості, адже сама ще не знала, ким є насправді, а про «вищу істоту» і думки не було. Однак це лестило, це не могло не лестити.

– Чого ти смієшся? – напружено поцікавився демон.

– Так, нічого, я про своє... – ухильно відповіла я. – Про мавок ти розповідаєш з власного досвіду... ми обоє це знаємо...