розділ 4

Гредор петляв між молодими деревцями, доки ми не виїхали на широку ґрунтову дорогу, злегка присипану гравієм. Серед зелені вигулькнув великий двоповерховий білий будинок. Дві його башти високо здіймалися над прозорим куполоподібним дахом.

– Хто тут живе? – спитала, зацікавлено розглядаючи будівлю. – Притримай коня!

– Чаклун, – байдуже відповів вовкулак. – Але не відволікайся, нам треба їхати вперед. До містечка ще далеченько.

– Тоді стривай! – вимогливо викрикнула я, здійнявшись у сідлі, щоб підкреслити своє бажання зупинитися, однак знову мало не втратила рівновагу. – Дай мені трохи перепочинку. З якою швидкістю їде твій кінь?

– Не знаю. Він, звичайно, не демонський, але одного разу мене врятував. Мені довелося тікати від Перехрестя Рік до окраїни Борея. Тоді я проїхав відстань, рівну близько двомстам кілометрам, за сорок хвилин... Ох і тяжко мені було...

Вражено мовчала. Я вже на собі відчула, що ці коні бігають неприродно швидко, проте не сподівалася, що вони здатні розвивати таку нереально дику швидкість.

– Ти, напевно, трохи перебільшуєш… Або у вас трохи інші одиниці виміру… Який зріст твого коня?

– У загривку близько трьох метрів, може, трохи менше... Їдьмо швидше, я ж не снідав. Тут поблизу містечко, – нетерпляче наполягав вовкулак, демонстративно ковтаючи слину, – а в ньому чудовий елітний ресторан. Перекусимо, а тоді вже вимірюватимемо і зріст, і довжину, і швидкість...

Він пришпорив коня і знову вихором помчав. Я намагалася не відставати, але така швидкість мене приголомшувала. Страшнувато було й від того, що кінь міг вирватися з-під контролю. Прагнучи наздогнати коня вовкулака, він весь час рухався з прискоренням. Проте мені не доводилося думати про дорогу.

Усе миготіло, зливаючись, як і тоді, коли вперше опинилася в сідлі. Я бачила будинки вовкулаків, чаклунів, а коли під’їжджала занадто близько до Гредора, то й іскри з-під копит його коня.

Нарешті хлопець махнув мені рукою й почав зупинятися. Ми в’їхали на окраїну містечка поважним, стриманим галопом. Тут будинки не були розкидані хаотично – вже здалека вгадувалися вузькі вулички.

– Ходімо, я поїм, – мовив вовкулак, указавши на широку химерну двоповерхову будівлю, що височіла осторонь від усіх, але потім, опам’ятавшись, додав: – І ти, якщо хочеш. Тут дуже гарно і спокійно.

Під’їхавши ближче, він зняв з гачка в стіні кільце, приковане до ланцюга, що йшов під землю, і прив’язав коня.

– Навіщо це? – спитала, механічно повторюючи його дії.

– Якщо один кінь звільниться, то інші залишаться прив’язаними. Розумієш, демонські коні... Але це нечасто буває, ланцюг міцний, ти ж бачиш, і йде глибоко в землю до важкої плити.

– Звідки ти знаєш такі подробиці?

– Я допомагав зводити цю будівлю, – хитро всміхнувся Гредор.

Він повернувся і впевненими, але злегка прискореними кроками пішов до дверей. Зійшовши сходами, важно притулився до широкого кам’яного поруччя, такого ж сіро-чорного, як і самі сходи. Я приспішила, перестрибуючи кілька останніх сходинок.

– Чого ти чекаєш? – спитала, здивовано зупиняючись. – Заходь, я слідом.

– Не «чого», а «кого», – відповів вовкулак, делікатно беручи мене за лікоть.

– Що це означає? – невдоволено прошипіла, проте вириватися не стала.

– Нічого. Розслабся. Просто я хочу, щоб ти заходила зі мною. Ти дуже гарна й цікава, а тут повно чортів. Ти ж не хочеш набути собі проблем? – мирно прошепотів Гредор. Здавалось, у його словах не було підтексту, але я скептично хмикнула. Теж мені великий мачо.

«Дякую за комплімент... Але чим ти можеш мені допомогти?» – уїдливо подумала я, однак уголос вирішила цього не промовляти.

– Ти мені казав, що тут дуже гарно і спокійно...

– Я і не зрікаюся своїх слів, але це земля, де кожен другий – чорт, а якщо ні, то його родич. Тож якщо немає демона... але ходімо вже. З твоїми розмовами до вечора можна залишитися голодному, – пробуркотів він і широко відчинив двері.

Усередині приміщення, що зовсім не мало вікон, освітлювалося тьмяним сірим світлом, до якого було важко звикнути. Гредор швидкими кроками підійшов до одного зі столиків і жестом покликав.

– Сідай. Я піду робити замовлення. Що тобі взяти? – спитав він, коли я зручно вмостилася у кріслі.

– Не знаю, напевно те, що й собі, – ухильно відповіла і з винуватою усмішкою додала: – щоб ти міг з’їсти, коли я раптом не захочу.

– Добре. Ти сиди і будь стримано сувора, якщо не бажаєш надмірної уваги...

Він пішов, а я з полегшенням відхилилася на спинку стільця і провела поглядом по стінах. Хитромудре плетиво візерунків темної мозаїки ледь проглядалося в суворому оформленні. На високій стелі над кожним столиком висіла чорна люстра, що спрямовувала пучок світла тільки на нього. Було в цьому інтер’єрі щось схоже на Хаїрові покої.

Злегка підперлася рукою й поглянула довкола, оглядаючи поодиноких відвідувачів. Нудьгуючий погляд не зауважив нічого цікавого, але краєм ока помітила темну постать високого чоловіка, який щойно увійшов і зупинився просто в дверях. Його зелені очі трохи відсвічувалися у напівтемряві. Окинувши всю залу таким же байдужим поглядом, він рушив у мій бік і вже за кілька секунд стояв поряд. Сумнівів не залишилося – зеленоокий демон.