розділ 3.3

Звикнувши до напівтемряви й роздивившись, побачила, що в сінях серед павутиння висіли пучечки різних трав, стояли численні глиняні горщики, дерев’яні цеберка, безліч різного мотлоху, назбираного роками, і ще одні двері, які вели в простору кімнату. Коли я туди увійшла, то старої не побачила. Біля вікна сиділа молода гарна жінка з густим кучерявим волоссям і колючим сердитим поглядом.

Перетираючи в ступці трави, вона подеколи заглядала в товсту пожовклу книгу, що лежала на столі.

– Зовні ти схожа... на відьму. От тільки одяг... трохи дивний... А Гредор буде... рано чи пізно... Як не один, то другий буде... – промовила жінка спокійним голосом.

Я мовчки слухала її і ніяк не могла второпати, з ким зараз розмовляю і де поділася та, інша.

У невеликій кімнаті стояла піч, креденець, стіл із лавицями, приладдя, сила-силенна трав висіла на сволоках і різних гачечках, але ніякого натяку на нішу, в якій можна було б сховатися.

– А де?..

– Хто? – спитала жінка, удавано не розуміючи, про що йдеться.

– Та стара жінка.

– Та стара жінка – це я... – відказала господиня, ніби нічого й не сталося, і знову занурилася в книгу.

Розмову перервало кінське іржання. Крізь маленьке віконце я побачила, як на подвір'я в'їхав вершник. Через хвилину пролунав владний низький голос:

– Мамо, ти вдома?

– Заходь, – байдуже відповіла жінка.

– Хто це в тебе?... – поцікавився чоловік, заходячи в низькі двері з вимушеним поклоном, але, побачивши мене, замовк. – Що це за дівчинка у тебе в гостях, мамо? – спитав й одразу широко всміхнувся.

Немолодий блакитноокий чоловік міцної статури, одягнений у дорогий, шитий сріблом одяг, із коштовними перснями на пальцях випромінював саму доброзичливість.

– Хто це? Твоя нова учениця чи гостя?

– Побачимо, – відповіла жінка, помітно подобрівши. – Я ще не вирішила...

– Напевно, важко зі старою злюкою? – несподівано поцікавився чоловік у мене.

Усмішка сама по собі розпливлася по моєму обличчі. Я хотіла щось дотепне відповісти, але не встигла. Жінка схопила добру дрючину невідомо звідки й щосили замахнулася вдарити кремезного чолов’ягу. Він поспіхом вибіг у двір, сміючись із матері, і ще довго потім просився в дім, але у відповідь то зустрічав палку, яка летіла в нього, то щезали двері, стаючи стіною, то просто неможливо було їх відчинити. Дорослі люди гралися, наче діти, і це обом подобалось. Я спочатку дивилася на все ошелешено, а пізніше вже не могла стримати сміху.

Нарешті гість перепросив матір й отримав дозвіл зайти в дім.

– Уф-ф! Ох і набігався я. Вона вправніша, ніж моя жінка, проте й ображається сильніше і довше, – сказав чоловік, крадькома підморгнувши мені.

Я скоса поглянула на відьму, яка багатозначно дивилася на сина і постукувала пальцем по столу.

– Ще одне таке слово – вилетиш і не зайдеш більше. Ти мене знаєш. Вилетиш!... – гнівно наголосила вона, однак, трохи подобрівши, спитала: – Чого ти приїхав, Гредоре?

– Ви Гредор? – вражено перепитала. – Хлопець, про якого говорив...

Гість з невимовним подивом поглянув на мене, злегка здійнявши брови. Здавалося, його здивуванню не було меж. Потому на його обличчі розпливлася упосмішка, яка плавно перейшла в їдкий, глузливий сміх, зрештою, вдосталь насміявшись, він випрямився в кріслі, відкашлявся і пафосно мовив:

– Я – цар вовкулаків. Цар Борея. Я повалив правління Кіреса, започаткувавши нову династію. Зробив столицею Борей, замість Мейри. Тому, моя дорога дитино, ти, як і всі інші, говориш борейською, а не мейрською мовою. Невже ти зовсім нічого не знаєш? Навіть чаклуни і ті вчать нашу історію, хоча це їм і не потрібно. В них свої держави... Звідки ти така?

– Здалека, – нехотя відповіла.

– Дивно, – промовив він з легким розчаруванням. – Ти схожа на справжню відьму. Хтось із твоїх батьків з Дикого Світу? – не здавався цар, та я тільки похитала головою. – Тоді звідки?

– Моя батьківщина дуже далеко.

Цар трохи помовчав, а потім звернувся до матері:

– Пам’ятаєш, ти мені розповідала про рухливі вогники на небі? Виявилося, що це істоти з другого кінця світу. Те, що ти бачила, – це літаючі пристрої, такі, як ми будуємо, тільки значно, значно досконаліші. Вони здатні вмить долати мільйони кілометрів. Ти не уявляєш, – продовжував він, із запалом жестикулюючи, – вони на вигляд такі самі, як бог темряви, як Морер – худорляві з коричнево-бронзовою шкірою, і можуть перетворюватися у великих кобр. Одягу носять на собі цілу купу... Загалом цікаві, але дуже небезпечні істоти.

Надворі за брамою знову заіржав кінь, від сильного удару зі скрипом відкрилися ворота і розповідь перервалася.

– Знову все ламає мій «помічник», – невдоволено буркнула жінка. – Зараз він примчить... Вража сила...

І ніби на підтвердження її слів у сінях пролунав молодий, зухвалий голос:

– Мамо, я вдома і дуже голодний! Ягу-у-усю!

– А я нічого не готувала, – з насмішкою промовила у відповідь жінка, уїдливо посміхаючись. – Я не сподівалася, що ти так скоро прийдеш.