розділ 3.2

Я зітхнула і почала їсти. З голови не виходив сон, і що більше я хотіла зрозуміти його, то більше виникало запитань. Залишаючись стурбованою, піднялась і вийшла в ліс – надіялася знайти відповідь наодинці. Вкрай необхідно було розвіятись, обдумати якомога тверезіше. «Хто дасть мені відповіді на всі запитання?» – тихо прошепотіла, обхоплюючи руками дерево, притулюючись обличчям до його темної шершавої кори. Я зробила це спонтанно. Просто хотілося віддати йому свою втому. Через кілька секунд я відчула полегшення, а разом із ним і цупку, трохи шорстку матерію. Вмить відхилилася і одразу побачила усміхнене обличчя Хаїра. В сонячних променях воно видавалося доволі привітним, навіть ніжним. Я обіймала його стан, а не дерево. Від несподіванки я відсахнулася. Він спокійно розстебнув ґудзики верхнього одягу і сів на канапу, що одразу з’явилася позад нього. Його міцні гарячі руки продовжували мене притримувати, і я, попри всі свої пручання, змушена була сісти поряд.

– Ну, як справи?

– Та нічого, – відповіла, ще залишаючись здивованою його фокусом, але вчасно опам'яталась і, незважаючи на острах, одразу почала серйозну розмову. – Я хочу тебе дещо запитати...

– Питай... – майже промуркотів бог, делікатно утримуючи мою долоню у своїй великій, утім шовковисто-ніжній руці.

 – Мені снився сон: крізь темряву і блискавки я побачила двох чоловіків. Один був схожим на твого батька, а другий...

Обличчя Хаїра похмурнішало, і він грубо перервав розповідь:

– Блакитноокий, білолиций і вайлуватий... Що саме ти хочеш знати? – спитав він стримано, але недоброзичливо.

– Все, – відповіла якомога спокійніше, але душа мимоволі стиснулась у колючу грудку.

– Блакитноокий... Це був, так би мовити, рідний брат мого батька, – Хаїр поглянув на мене й, ледь усміхнувшись, додав: – Не дивуйся їхній несхожості. Вони боги, перші боги, і тому вправі були вибирати таку зовнішність, яку хотіли. До зародження світу була лише енергія мого батька – бога тьми, ночі, якщо ти не знаєш, – він пильно глянув, і я у відповідь енергійно закивала головою, чим злегка розсмішила бога. – Потому аналогічно з’явився другий і третій брат. Другий, той, якого ти бачила, взяв багато різних енергій, але нічого конкретного...

– А третій?

– Третій? Третій був дуже слабкий і швидко розвіявся. Батько матеріалізувався в тіло зміє-людей, це одна з найдавніших рас... цивілізацій, яка існує й донині, – відповів Хаїр, знову повертаючи розмову до батька.

– Змії-люди? Я чула, що казали «люди»… А що, тут є люди?..

– Людьми називають усіх мислячих істот, тобто все, що не є твариною, – коротко, наче мимохіть, відповів Хаїр. – Хоча це сумнівне твердження…

– А другий, другий – у кого він перетворився? – нетерпляче допитувалась я, відкладаючи розмову про людей на інший час.

– По-перше, не підганяй мене, бо піду геть, по-друге, треба розуміти різницю між словами «перевтілитися» і «перетворитися». Перше означає, що душа або вся сутність покине своє тіло, якщо воно є, і перейде в інше тіло, а перетворитися – це змінити своє тіло... То... що ти хотіла знати? А-а-а, Сельдер. Другого звали Сельдер, він втілився в аруна... – Хаїр говорив, але з кожним словом тон змінювався на все більш саркастично-пафосний. Однак я вирішила будь-що не перебивати розповіді. – Він узяв зовнішність арунів, вважаючи їх красивішими. Не сперечаюся, може, й так, у кого який смак... Але змії-люди жили і живуть, а аруни вимерли через свою дурість. Тільки провидіння чи випадковість допомогла їм відродитися – я не розумію, чесно кажучи, як їхнім душам вдалося вирватись із мого світу – світу мертвих. Напевно, хтось їм допоміг. Особисто я планую випустити інших, більш достойних, хоча теж блакитнооких... Але пізніше, зараз не той час... Та це неподобство тимчасове, я сподіваюся.

Замовкнувши, Хаїр усміхнувся на диво ніжно і підступно водночас. Його погляд був настільки ясний і відкритий, що я здригнулася від жорстоких образів, які він навіяв.

– Але вони мали розквіт! Що їх погубило? Невже Сельдер не дбав про них?..

– Дурість, – сухо промовив Хаїр. – Тільки безмежна дурість здатна згубити світ і расу зокрема.

– Я бачила царя... – обережно повідомила я.

– Імператора.

– Так. Я бачила підземелля і ті чудеса техніки. Що то за місце? – спитала і з надією поглянула на бога, але той мовчав. – Я зрозуміла, що там були якісь повстання, а розлючений володар намагався їх подолати з допомогою полонених учених. Що саме він хотів досягти? Хто ці вчені?

Хаїр сидів, наче кішка, спокійно й непорушно, лише рафіновано-солодка усмішка його губ стікала отрутою, а очі дедалі наповнювалися люттю.

– По-перше, – бог Смерті раптом почав говорити суворим дикторським голосом, – він був не «розлючений», а лихий за своєю суттю. По-друге, повстання нижчих каст він спровокував сам своїм невмілим керівництвом. А по-третє... – Хаїр аж заскрипів зубами, весь напружившись, однак за мить, ніби щось згадавши, просвітлів і самовдоволено всміхнувся, продовжуючи розповідь: – По-третє, я сам допоміг їм у тому занепаді. Стосовно вчених…

Тут я вже не витримала і з мольбою в голосі перебила розповідь:

– Хаїре, я прошу тебе...

– Що? – несподівано люб’язно перепитав бог, спалюючи чорнотою своїх очей.