розділ 3.1

Коні летіли пущеною стрілою аж до зовнішньої стіни міста і зупинилися тільки перед воротами. Піна котилася по їхніх округлих чорних боках. В’їхавши в місто, воїн знову погнав коней лабіринтами вулиць. Незабаром колісниця спинилася біля високого, величного палацу. Здавалося, йому все було тут знайоме. Він, не ступаючи на землю, жестом покликав охоронця. Той слухняно підійшов. Квапливо переговоривши зі сторожею, воїн в’їхав на широке подвір'я і лише там спішився. Він швидко пройшов декілька постів, що не зважилися його затримати, і побіг до бокового входу в палац. Весь цей час я непомітно бігла поряд. На щастя, цього разу втома не торкнулася мене, і я, не відстаючи ні на крок, проходила слідом за поважним воїном кімнату за кімнатою.

Чоловік квапливо відкрив таємні двері в панелі невеликої зали й увійшов у напівтемний вузький коридор, котрий де-не-де освітлювався каменями, що фосфорували. Він упевнено пішов по вертикальному лабіринту сходів і коридорів, пропускаючи повз увагу безліч дверей, поки не дійшов до одних, нічим не примітних, але потрібних. Уперше за весь шлях по замку він зупинився, перевів подих і шанобливо відчинив двері.

Яскраве світло увірвалося в темінь коридору. Було важко зрозуміти, що більше сліпить – світло чи коштовне оздоблення кімнати. Та воїн наче і не помітив цього осяйного пафосу. Швидко увійшовши, він припав коліном до ніг господаря кімнати, який стояв неподалік вікна. Худорлявий чоловік з аристократичним, але висушеним постійним гнівом, обличчям навіть не поворухнувся.

– Імператоре... Володарю, мій пане, пробач мені за звістку, яка знову погана, – покірно промовив воїн, не насмілюючись підняти очей.

Холодний, сильний погляд господаря, який напружено слухав, налився люттю до країв. А потім він відволікся і завмер, невідривно вдивляючись у велику картину на стіні, наче захоплюючись чорним вершником, зображеним на ній. Проте залишався він у такому оманливому спокої недовго.

– Що? – мало не крикнув володар, здригнувшись усім своїм статним тілом. – Що ще?!

– Бунт. Раби і нижчі касти... Нам необхідні воїни, – останні слова він майже проскиглив, благаючи милості.

– Мобілізуйте більше людей з касти воїнів, – прорік господар уже спокійніше. Його спотворене люттю лице знову стало гарним.

– Дозвольте мені сказати, володарю, – з мольбою в голосі мовив воїн.

– Говори, – суворо, але на диво спокійно відповів володар.

– Головний полководець пан Чорний-Дербер велів передати на словах таку інформацію: «Воїни наші необ'єктивні. Вони то співчутливі й жалісливі, то маніакально жорстокі. Але в будь-якому разі не виконують наказів. Дуже мало справді достойних».

– Добре. Мені й самому це відомо. Іди й передай Дерберу, щоб чинив так, як вважає за потрібне, і не розказував мені те, що я й сам знаю.

Воїн різко вклонився і поспішив вийти. Бажання слідувати за воїном пропало, і я залишилася.

– Дербере, Дербере... Все буде так, як треба, так, як ти хочеш, і так, як хотів твій батько... – промовив володар сам до себе, як тільки зачинилися двері. А потім, усміхнувшись, додав: – Ну, може, не зовсім так, але все ж.

Швидкими кроками володар вийшов через парадний вхід покоїв і поспіхом став спускатися сходами. Його коштовний одяг розвівався і шелестів на ходу. Тепер я йшла за ним. Цікавість розпирала. Саме тоді я зрозуміла, яке збудження і трепет відчувають детективи, переслідуючи свою ціль.

Спуск забирав багато часу, тому імператор з кожним кроком збільшував швидкість, пропускаючи повз увагу безліч підземних поверхів. Спустившись на самий низ, він пішов заплутаними коридорами, час від часу проходячи крізь потаємні двері. Біля великих окованих дверей зупинився і гордовито увійшов. За ними була простора кімната. Залита яскравим блідо-голубуватим світлом, вона здавалася дивовижною.

Перед моїми очима постала справжня наукова лабораторія, що справляла враження нереально надсучасної для цього світу. Велика кількість незрозумілої апаратури, потужних збільшувальних приладів, іншого допоміжного приладдя, пробірок, контейнерів відверто не відповідали тому розвитку, на якому перебувало місто. На столах стояли колби з різними розчинами та багато химерних інструментів, якими з похмурим виглядом маніпулювало кілька високих худорлявих працівників у чорних поношених сутанах, вони мали вузькі долоні й довгі гнучкі пальці. Як же сильно вони відрізнялися від костистих місцевих чоловіків з важкими вольовими підборіддями. На їхніх вродливих видовжених обличчях, таких схожих між собою, відображалася одна й та сама гнітюча скорбота. Погляди сиво-голубих виразних очей зовсім згасли. Не важко було здогадатися, що ці науковці полонені.

Підійшовши до одного з них, володар гнівно гаркнув:

– Коли?! – його голос, як і тон, не віщували нічого доброго.

– З десяти введених зародків прижилися і розвиваються дев'ять... – ввічливо почав доповідати науковець, проте на його обличчі проступила відраза.

– Ще десять, – наказав імператор, не дослухавши. – Тих, що вижили, залишити на виховання в родинах.

– Але...

Однак таке кволе заперечення володар заглушив фразою:

– Я Ксенор, імператор арунів, володар магів Валаром. Я так волію! Тобі щось не подобається? – додав він уїдливо. – Не забувай, хто ти. Ти – полонений. Ти – раб.