розділ 3

– Заспокойся, – долинув десь здалеку лагідний чоловічий голос, і водночас сильні руки стиснули плечі.

Глибокий вдих-видих і знову вдих. Стало легше, але міцні обійми не ослабилися.

– Не чіпай мене! – в безпам’ятстві прокричала я, проте сон уже відступав, свідомість прояснилася, лише повіки залишалися важкими.

– Це я – Медун, – тихо прошепотів він, присідаючи навшпиньки біля ліжка.

«Це сон! Як добре. Вже легше… Але це Медун… Значить я, як і раніше, в химерному світі…» – гірко подумала. «А може, є резон вважати його справжнім? Може, тоді буде видно те, що допоможе вижити? Де б я насправді не перебувала», – вперто, як ніколи раніше, повторював внутрішній голос. «Можливо… А де ти була, моя інтуїціє, раніше, коли я так тебе потребувала?» – запитала я сама себе й усміхнулася, поволі усвідомлюючи всю абсурдність подальшої дискусії.

Крізь іще примружені повіки в яскравому сяйві з'явилися лагідні очі лісовика. Від них туман почав розсіюватися, доки сон зовсім не відступив. Я дивилася йому у вічі без краплі страху й губилася в них. Там дивним чином бачила істот, рослини, гори, луги, поля, далеку різноманітну безмежність. Усе це заспокоювало і стишувало розбурхані емоції. Хотілося вірити, що увесь цей світ справжній.

– По вірі нашій… – несподівано прошепотіла я, але, перехопивши здивований погляд лісовика, замовкла.

– Що? – нерішуче спитав він.

– Це я так, про своє…

Медун розгублено всміхнувся. Він не наважився перепитати, лише зиркнув затіненим поглядом із дивною шанобливістю в глибині очей. Більше в них не відображалося нічого, тільки тепло сонця.

– Мені так погано... Таке наснилося... – нарешті мовила, відчуваючи гостре бажання комусь пожалітися.

– Усе потім, – поспішно промовив лісовик оксамитовим голосом. – Заспокойся...

– А звідки ти тут узявся? – запитала і діловито сперлася на лікоть.

– Почув твій неспокій. Здалося, що тобі погано, – відповів Медун, знизавши плечима. Він підвівся й нерішуче попрямував до дверей.

– Чекаю до обіду, – мовив, несподівано повернувшись біля самого виходу.

«Обід?! Невже обід?» – подумала й хотіла якнайшвидше піднятися, але так тепло і спокійно було лежати на шовковій білосніжній постелі. М'яке сонячне світло, що лилося звідусіль, пробивалося крізь тонкі завіси ліжка, і зовсім, ну зовсім не хотілося вставати.

Відсунула завісу, сіла. Навкруги віяло спокоєм, легкістю, однак сон, чи марево, з голови не йшов. Занадто правдоподібними були відчуття. Це змусило мене встати. Швидко вдягнула свою сукню, яка виявилась ідеально чистою, причесала волосся і вийшла з кімнати. Я одразу потрапила в їдальню, де вже був Медун. Стояв накритий стіл: миска з хлібцями, ваза з плодами і два великі горщики молочної каші. Одна каша виявилася з якогось насіння, а друга – з різноманітними плодами.

– Чи справді обід? – жартома поцікавилася, підходячи ближче.

– Дванадцята година. В цей час я обідаю, – поспіхом відповів лісовик і одразу відлив собі в миску каші. – Прошу, сідай до столу... – додав він, жестом підтверджуючи свої слова.

З готовністю послухалась. Я намагалася перехопити його погляд, щоб продовжити розмову, але божок уперто мене ігнорував, зосередивши всю увагу на неквапливій трапезі. Поївши, Медун рвучко підвівся і демонстративно чекав, коли встану з-за столу.

– Ходімо! – голосно промовив він, коли я відклала ложку.

Поки я ошелешено обдумувала команду, Медун одним великим кроком наблизився і схопив за руку. Його доторк виявився ніжним і ціпким водночас.

– Шалений! – тільки й спромоглася вигукнути, та було вже пізно, міцні руки протягнули мене через стіну.

Стояв ясний, погожий день. Сонячні промені купались у дрібних хвильках озерця, пробиваючись крізь крони велетенських дерев. Це була зовсім невідома місцевість, тиха, затишна.

– Любонько, ти просто уяви, що це не стіна, а прозора завіса, за якою те місце, куди потрібно потрапити, – поблажливо промовив Медун, помітивши, як я оглядаюся на дерево, з якого ми вийшли.

– Якщо я не знаю лісу, то куди я можу потрапити? – з іронічною упосмішкою поцікавилась я.

– То просто виходь, у будь-якому разі потрапиш в ліс… неподалік чорного мосту... Ти щось хотіла мені розказати? – раптом спитав він, безтурботно сів на обросле муравою кореневище.

Медун спокійно сидів край води, погладжував рукою мох, нічим не порушуючи благодатної тиші. На цей момент у мене вилетіли всі думки, і я просто дивилася на нього з безтурботною усмішкою. Зараз він не був лісовим богом, він був добродушно-веселим молодим чоловіком, романтичним і ніжним.

Сідаючи поряд, я вирішила питати все, що прийде в голову, щоб виграти час і якось зібратися з думками. Шкода було втрачати нагоду дізнатися більше про цей світ. Я все ще продовжувала вірити… Але в що я продовжувала вірити? Віра розсипалася, і натомість залишалися уламки, що трималися на відчуттях, здогадках, які могли виявитися хибними. То що тоді мені зосталося? Лише жити.

– Скажи, чому немає вікон у твоєму домі, а світло проходить? – спитала я якомога нейтральніше.