розділ 2.4

Коли нагайка долетіла, відьма вже була готова її зустріти. Лейна схопилася за неї і з такою силою смикнула до себе, що вибила чоловіка із сідла. Чорт від несподіваного падіння втратив координацію, але ненадовго. Вже через кілька секунд він знову несамовито кинувся до неї з довгим ножем. Украй ошаліла й окрилена несподіваною хоробрістю, Лейна з готовністю відбила напад його ж нагайкою.

Вони довго кидали один в одного закляття й просто гострі предмети, проте чоловік виявився сильнішим і спритнішим. Він перехитрив її, схопив і почав душити, безжалісно б’ючи об землю, виплескуючи всю свою лють, що накопилася за цей час. Відчуваючи, що збігають її останні хвилини, Лейна зібрала всі сили і дико, надривно прокричала:

– Вольдере!

Чорт насторожено напружився. Його зволікання дали жінці можливість провернутися, вдихнути повітря і, заливаючись слізьми, жалібно простогнати:

– Якщо ти мене чуєш, поможи!.. Я ще ніколи нічого тебе не просила...

Тієї ж миті з’явився Вольдер. Його обличчя було сіре, а погляд спустошений, злий. Я не знала, не відчувала, чи допоможе він Лейні, та все ж чорт з неймовірною силою відлетів і вдарився об високий паркан. Водночас навколо нього вибудувався невидимий бар’єр, що не дозволяв зрушити з місця. Не чекаючи розв’язки, інші чорти, які досі спостерігали, поспіхом втекли, хто верхи, а хто й пішки, покинувши своїх коней.

– Ти так швидко прийшов, як ти дізнався? – віддихуючись, спитала в демона відьма, втираючи скривавлене обличчя, але потім її наче громом вдарило.

– Ти був тут? Так?!. Ти на все дивився і нічим мені не хотів допомогти...

Демон мовчав, відсторонено дивлячись на відьму, його зовні кам’яне обличчя зберігало спокій. Лейна, стримуючи сльози, розчаровано викрикнула:

– Ти обіцяв, що виконаєш три моїх бажання. Так?!

– Так, – спокійно відповів демон.

– Зараз саме такий час. Перше бажання ти майже виконав...

– Чому майже? Ти просила допомогти, от я і допоміг.

– Не зовсім, – нервово відповіла Лейна, розпачливо заломлюючи руки. – Я хотіла його вбити...

Демон гордовито здійняв брови.

– Та невже? – уїдливо поцікавився він. – Смерть чоловіка не поверне життя назад... Воля твоя... але чи пробачать тобі твої сини?... Ось вони виглядають із-за вашої хвіртки, – він зло примружився і, ніби говорячи сам із собою, продовжив: – Кого б вибрати? Напевно, меншого, він ще дуже маленький і щирий... То треба вам тата? – спитав, повертаючись до заціпенілих хлопчиків. – Говоріть. Часто б’є вас татусь? – Вольдер підійшов до них і взяв малого на руки. Відчувши, що дитина труситься від страху, промовив вже м’якіше: – Ну чого ти боїшся, дурненький? Бачиш, тут твоя мати, а там он, бачиш, тато стоїть. Відпускати його чи ні?

Хлопчик, втупившись поглядом у сорочку Вольдера, похитав головою.

– Не відпускати? А що з ним робити? Вбити?

Малий поглянув на батька, що кричав і бився в невидимій звуконепроникній клітці, й ствердно кивнув головою.

– Ти впевнений? – здивувався Вольдер. – Ну, гаразд. Ото гарні дітки, не побажав би собі таких... – дошкульно проказав він.

Награно побурчавши, демон ляснув пальцями – і чорт упав. Спостерігаючи за смертю чоловіка, Лейна ледь помітно здригнулася.

– Все, – звернувся він до Лейни. – Перше твоє бажання виконане.

– Добре, – похмуро промовила вона. – Моє наступне бажання... Пообіцяй, що ти не втрутишся ні прямо, ні опосередковано, що б я не робила. Обіцяєш?

– Обіцяю, – насторожено відповів демон. Він пильно вдивлявся їй у вічі, вишукуючи причину цього прохання, однак Лейна щосили захищала свої думки.

– То було друге... Тепер пообіцяй, що подбаєш про моїх дітей... Я на тебе дуже розраховую... Вони хороші, і їм потрібна ніжність. Я знаю, ти можеш…

Маска холодної байдужості впала з обличчя Вольдера, і він, схопивши Лейну за плечі, з гнівом та неприхованим жахом спитав:

– Що ти надумала?

– Ти не маєш права втручатися. Відпусти мої плечі, мені боляче!

– Мені теж, – тихо промовив демон, розчіплюючи пальці рук.

– Обіцяй! – крикнула відьма. – Це моє третє бажання. Обіцяй, що подбаєш.

– Обіцяю, – похмуро мовив Вольдер. – Але хоч скажи, що ти задумала.

– Нічого. Проте побачиш, – із хворобливо дивною легкістю відповіла Лейна й почала невиразно бурмотіти щось схоже на молитву.

Свобода й поклик цілком оволоділи її тілом і душею. Вона час від часу прокручувалася, в чудернацькому танці віддаляючись від заціпенілого демона. Щоразу Лейна крутилася все швидше і швидше, не зупиняючись ні на мить, доки не спалахнула білим вогнем, стала яскравим сяйвом. Сотні тисяч дрібних іскорок розсипались і погасли на місці того спалаху. Вольдер у розпачі кинувся до неї, але все щезло, і тільки дзвінкий, наче маленькі дзвіночки, сміх долинув з повітря, супроводжуючи останні слова:

– Все спочатку... Спочатку...

Невдовзі після цих слів із землі вирвався стовп білого вогню. Він відкинув демона з такою легкістю, немов той був легшим за пух. Із того полум’я вистрибнула справжня мавка. Вона обгорнулася своїм довгим хвилястим волоссям, ховаючи оголеність, хихикнула і зникла, доторкнувшись до гілочки дерева.