розділ 2.3

Вольдер підійшов до матері і, нічого не розказуючи, не пояснюючи, навіть не розраховуючи на відповідь, тихо запитав:

– Мамо, що мені робити?

Жінка-демон розвернулася. Вродлива і холодна. Старість не торкнулася її, як і сина. Вона пильно глянула на нього, але жоден м’яз на її обличчі не поворухнувся. Лише важкі сережки з великими смарагдами продовжували погойдуватися від різкого руху.

– Ти про ту дівчину? – несподівано мовила вона, як завжди, спокійним, рівним голосом. – Спитай її про це.

Вольдер хотів щось сказати, але права брова на обличчі матері красномовно піднялася, зупиняючи всі спроби наступних запитань. Він згідно, але без надії, кивнув головою. Її слова стали вирішальними. Через деякий час Вольдер уже стояв у кімнаті Лейни, яка, відчувши його прихід, відірвала погляд від книги й усміхнулася. Кілька довгих важких секунд він дивився на неї великими очима загнаної істоти, але потім, оволодівши собою, сів, глибоко зітхнув, збираючись з думками.

– Ти вийдеш за мене заміж? Я люблю тебе, – повільно, по слову промовив він.

Лейна мовчала. Вона не знала, що сказати, хоча багато разів прокручувала в уяві цю сцену, придумувала правильні слова, запитання, проте зараз наче оніміла, розгубивши всі заготовані відповіді. Її душив страх – пекельний страх перед невідомим.

– Я не можу. Я люблю тебе... але не хочу... – врешті-решт вичавила із себе Лейна.

Потупивши погляд, вона нервово теребила пальці, які від хвилювання стали вогкими. Їй хотілося щось сказати, чимось виправдатись, утішити, але не могла.

Вольдер окаменів. Кров його охолола, а серця майже перестали битися, він втрачав свідомість, однак неймовірними зусиллями опанував себе й, приховуючи розпач, розважливо промовив:

– Ти добре подумала? Може, дати тобі час?..

– Ні, не треба, прошу тебе, – ледве стримуючи сльози, на одному подиху відповіла Лейна. – Пробач мені, будь ласка... Пробач, пробач…– заклинала вона його.

– Ну що ж, як хочеш... – у Вольдері від болю наче щось зламалося, і він продовжив терпко-металевим голосом: – Пам’ятаєш, я обіцяв тобі, що ти вийдеш заміж за того, за кого схочеш? Так от, я дотримаю свого слова... Тепер мені залишилося тільки одне...

– Що? – перелякано вигукнула Лейна, з благанням хапаючи демона за руку.

– Не бійся, я нічого злого не зроблю. Я просто… обіцяю тобі допомогу: виконати три будь-яких твої бажання. Запам’ятай це, життя довге... Ти тільки поклич мене, – він говорив важко, зупиняючись після кожної фрази, проте гнітюче стримано.

Так скінчилося все. Вони хоч і зустрічалися майже щодня, та ніколи не виявляли ніяких почуттів. Здавалося, ніби Вольдера підмінили на когось, хто зовсім не знав Лейну. Вона стала просто однією з тих, хто навчається, але я відчувала гіркий розпач, що засів глибоко на дні душі демона.

Минуло десять років. Лейна закінчила навчання, почала працювати лікарем і, лікуючи пораненого юнака, закохалася в нього. Давнє кохання, що, за її переконанням, було геть неправильним, притупилося. Життя знову пішло обертом. Він був ніжним, сильним, мужнім, в очах горів вогонь пристрасті, і більше ніщо не мало значення.

Весілля легким плетивом подій закрутило і пронеслося, розтанувши без сліду. Вона ще довго згадувала те безтурботне життя, як згадують сонце в зимові дні. Яка дивна і жорстока іронія долі: чоловіком Лейни став чорт дев’ятого ступеня...

Вона давно вже не бачила демона, хоча одразу про нього згадувала, щойно чоловікова нагайка наздоганяла її спину. А Вольдер бачив, дивився на неї, роз’ятрюючи і без того зболену душу. За цей час він постарів на багато років, проте не мав права втручатися в її життя: зараз вона вже була чужою й недоступною. Вибір було зроблено.

За секунди проковзуючи повз роки, мов привид, я заплуталася в чужому житті. Я відчувала каяття й безсилля Лейни, що наростало щороку, щодня і яке не могло не вирватися. Однак сама залишалася полонянкою, втративши навіть ілюзорну подобу життя. Зрештою змирилася і чекала, доки сон уві сні закінчиться і… я або прокинуся вдома у своїй квартирі, або, що гірше, в Медуна.

Лейна була розчавлена і виснажена, але терпіла. До всього можна звикнути, якщо є страх і немає мужності. А де мужність у дочки істинної мавки, що і сама, по суті, є мавкою? Вона довгими безсонними ночами беззвучно плакала, програючи своє життя за новим сценарієм. Думаючи, що було б, якби вона прийняла пропозицію демона. Невдоволеність все сильніше зростала від відчуття втраченого щастя. Вона заздрила всім, у кого життя складалося хоч трохи краще, і потрохи пригадувала науку старої відьми, вдосконалювала свою майстерність.

Після чергових стусанів, вдосталь наплакавшись, у вкрай збудженому стані Лейна осідлала коня і вийшла на вулицю. Щось її манило вдалечінь, під крони велетенських дерев. Постоявши трохи, сіла в сідло і зібралася рушати в бік лісу. Вона сподівалася, що відпочине, переведе дух, зрозуміє, як жити далі, проте не так сталося. Назустріч уже їхав чоловік разом із друзяками, якими й керував. Він люто зиркнув і одразу крикнув:

– Ти! Що ти надумала?! Повертайся! Не маєш роботи? Їсти приготувала нам?..

Струна терпіння болісно забриніла й урвалася. Кров у жилах Лейни скипіла й злобою вдарила в голову, погляд сповнився ненавистю. Вона наче перейняла його несамовитість. Відвернути те, що мало трапитися, було до снаги тільки богам.