розділ 2

Туман розвіявся прохолодним осіннім вітром. Був ранній ранок. Я стояла на вузькій кам’яній дорозі, що пролягла вздовж неширокої річки, і здивовано озиралася. Попереду їхав вершник. Він зовсім не поспішав – розглядав пожовклі дерева, вдивлявся в темінь річкової води. Кінь ступав сонно, неквапливо, акуратно оминаючи криво поставлені камені бруківки. Довкола панувала вранішня тиша. Тільки стукіт копит і шум води, яка сильним, поривчастим потоком текла по звивистому, укріпленому руслу, порушували її.

Нездоланна сила підхопила мене, безтілесною хмаркою підняла й несла позаду чоловіка. Страху не було, лише необґрунтована впевненість у власній безпеці.

Чоловік нервово оглянувся, переїхав через міст й попрямував у бік будівель, які вже виднілися попереду. Я впізнала в ньому демона Вольдера. Тієї ж миті моє незриме тіло просочилося всередину нього, але острах й обурення швидко змінилися всеосяжною цікавістю, азартом. Зараз я бачила його очима, чула його вухами, відчувала стукіт двох його сердець.

Могутній демонський кінь ступав так само спокійно, проте цокіт його копит неначе розходився луною по землі. Ця монотонна гучність навіювала сонливість і нудьгу, але раптом розріджене повітря гойднулося далеким протяжним зойком. Стрепенувшись, демон пришпорив нашорошеного галасом коня й помчав у бік відчайдушного крику.

«Ось і цей дім. Що там сталося?» – подумав і круто розвернув коня в бік брами. Той потужним стрибком здолав огорожу й на подвір’ї майже одразу перейшов у крок. Назустріч з дому в одній сорочці вибігла дівчина, що тікала від чоловіка з нагайкою. Вся кров демона отруїлася люттю: «Ах ти чорт!... Скотина брудна, неотесана... Вбити тебе б варто... Бідолашна відьма...»

 - Замри! – крикнув він владно.

Згусток енергії, що при цьому вирвався, полетів просто в чоловіка. Той завмер на бігу, перетворився в живу статую, так і не встигнувши ще раз замахнутися нагайкою. Вольдер розвернув коня, наздогнав і схопив відьму. Він не став їхати дорогою, а, використавши магію, разом із переляканою дівчиною перемістився просто на своє подвір’я.

М’які, ніжні, але холодні руки полонянки обхоплювали його за шию. Вона здригалася, вкрай налякана тим, що сталося. Треба було одразу занести її в теплий дім. Подумки він відправив коня в стійло, і той одразу під ним розтанув.

Легко, наче пір’їнку, проніс дівчину в дім, посадив на диван. З повітря, тією ж магією, він узяв чашку кави, простягнув її гості і присів поряд на підлогу, щоб їхні обличчя були на одному рівні.

Вольдер тільки зараз роздивився її. Великі заплакані очі лише на мить поглянули на нього і знову сховалися за густими тремтячими віями. Дівчина була налякана і намагалась сердитися, однак світилася дивним теплим світлом, що було сильнішим за її вроду. Це світло, яке бачив демон, і сліпило, і манило його.

Тепла хвиля вдарила Вольдера, злегка помутивши свідомість. Жаром розтеклася по тілу.

- Що в тебе сталося? – стишено спитав він, вдивляючись їй в обличчя посоловілими очима.

- Батько хотів бити, – нерішуче відповіла дівчина після невеликої паузи.

- Чому? – терпляче допитувався демон.

 - Бо я... не хотіла виходити заміж за його товариша. Він, як і батько, чорт дев’ятого ступеня... – поспіхом почала розказувати вона, а великі сльози котилися по її щоках.

Слухаючи розповідь, демон наче прокинувся від невідомих чар і рвучко перебив:

- Я знаю, хто твій батько. А ти знаєш, хто я?

Дівчина ствердно кивнула.

- Знаю. Ти демон, – приречено промовила, на мить звівши на нього переляканий погляд.

- Так от, я – демон, тобі обіцяю, що ти вийдеш заміж за того, за кого схочеш. Ти віриш слову демона? – останнє він промовив з таким притиском, що не погодитися було просто неможливо. Тому гостя знову ствердно хитнула головою, і Вольдер жваво продовжив: – От і добре. А тепер усміхнися і не плач.

- Демони не плачуть? – наївно спитала вона, дозволяючи гарячій демонській долоні витерти сльози з її обличчя.

- Плачуть, але не всі, та й то, коли є вагомі на те причини... – промовив він, швидким поглядом окинувши її стан. – Ти лише в нічній сорочці. В сусідній кімнаті є шафа, вибери собі одяг, а то якось незручно говорити з тобою. Щось ніяковію, – пожартував Вольдер, намагаючись приховати справжнє збентеження.

Відьма нерішуче глянула в бік дверей, на які вказав господар, та зрештою повільно підвелася і пішла. Демон так і залишився сидіти – непорушно, як скульптура. Він іще повністю не розумів, що сталося, однак обидва його серця бились у шаленому ритмі, а на чолі почав проступати гарячий піт, який він ховав силою магії. Все його життя було густо пронизане магією. Минуло трохи часу. «Де ж вона?!» – лунало в голові стурбоване питання.

Украй втративши терпіння, демон піднявся з колін і неквапливо підійшов до зачинених дверей. Постояв трохи. Як же він боровся з бажанням заглянути крізь них, але все ж тихо постукав.

- Як ти там? Через вікно ще не втекла? – поцікавився з награною веселістю, а душа стривожено завмерла.

- Ні, – пролунав повеселілий голос дівчини. – А що, це можливо?.. Я вже майже одягнена.

- То можна мені зайти? – таємниче спитав Вольдер, остерігаючись відмови.