розділ 1.2

- Я впевнений, що вони порозуміються, – сухо відповів Морган, крізь зуби процідивши слова. – Вольдере, ти згідний? – поцікавився він у демона.

- Я теж так думаю, – з неабияким сарказмом підтвердив Ярк.

Медун і Вольдер, наче загнані звірі, сліпо дивилися один на одного, а потім, не витримавши напруження, разом буркнули:

– Я віддаю її тобі, – і одразу нервово скривилися. Це знову не було вирішенням проблеми.

Ярк Шаддарен злісно всміхнувся. Він розмірено похитав пальцем, зображаючи маятник.

- Ви залишаєте її мені? – уїдливо поцікавився Ярк. – Щиро дякую, але мені достатньо і Природи, вона незрівнянна... – він несподівано замовк на півслові, вслухаючись у щось доступне тільки йому, а потім, подобрівши на обличчі, промовив спокійним оксамитовим голосом: – Добре, тишу я встановив... Якщо ви дружно пообіцяєте не здіймати ґвалту, я дозволю судити Моргану, якщо ні, то... Отож, як ви кажете?.. Бачу, ви згідні… Я віддаю її тобі, Моргане, Хранителю Порядку і Наглядачу за демонами. Мені передати Природі, що відтепер і надалі все буде тихо?

- Звичайно, Шаддарене, звичайно... – з холодною ввічливістю відповів Морган, повільно обхоплюючи стан покірної мавки.

Кивнувши на прощання головою, Ярк щез, миттєво розчинившись у повітрі. Всі зітхнули з полегшенням. Лісовик понуро глянув й одразу анулював своїх двійників. «Клятий коханець Природи. Ненавиджу тебе, Ярку Шаддарене!.. Ну, що ти йому зробиш?..» – грізно подумав він, забиваючи в землю меч. Я чітко відчула його думку і здивовано озирнулася. Це видалося неймовірним навіть для сну.

- Чого ти ніколи йому не перечиш? – з образою і безсилою злістю в голосі спитав Медун в охоронця.

- Бо це не в моїй компетенції, – усміхнувся Морган. – Я стежу за порядком, дотримуючись правил. Згідно з ними й дію, а він діє згідно з бажаннями Природи, не особливо вибираючи методи... А зараз щодо нашої мавки...

На останніх словах обличчя Моргана стало серйозним, як і раніше.

- «Нашої»? – знову збурився лісовик. – Вона вже «наша»?

Погляд Моргана став злий, а м’язи напружилися. Він тихим, металічним, ледь шиплячим голосом промовив:

- Знову за своє?... Тебе слід покарати... Отож слухайте: мавка житиме в Медуна стільки, скільки сама захоче. Демон приходитиме тоді, коли захоче. Якщо Медун впливатиме на мавку – буде покараний, якщо демон скривдить мавку – буде покараний. Всім усе ясно?

Демон і лісовик згідно кивнули, але радість відчув лише демон. Медун відвів погляд на мавку. Він зітхнув так сильно, що разом із ним зітхнуло все, а вітер обірвався, зовсім стих.

- Прекрасно. До побачення, – мовив Морган і щез так само, як Ярк.

Демон обняв мавку. Він щасливо всміхався, здавалося, ще не до кінця вірив своєму щастю. Я вглядалася в цього світлого, ніжного чоловіка і ніяк не могла повірити, що дивлюся на злого демона з міфів. Істота, здатна так любити, не може бути втіленням цілковитого зла. Саме тоді до мене почало приходити усвідомлення того, що ніде не існує абсолютного чорного чи абсолютного білого. І не варто витрачати життя на їх пошуки.

Я тяжко зітхнула. Лісовик скептично глянув, болісно всміхнувся і майже дружньо спитав у демона:

- Довго ще її обійматимеш? У дім мене на чашку кави чи чаю не запросиш? Поговоримо...

- З-звичайно, ходімо, – відповів спантеличений Вольдер, жестом запрошуючи в дім і Медуна, і мене, хоч я досі непримітною тінню стояла осторонь. – Про що саме маємо поговорити? – спитав він уже в кімнаті, сідаючи на крісло біля лісовика.

Медун глибоко вдихнув, збираючись з думками. Він украй похмуро глянув на демона, перевів погляд на покірну, мовчазну мавку, потому знову на демона і, зітхнувши, розмірено промовив:

- Розумієш, я не дуже... я намагаюся нікого не допускати до мавок, тому мені потрібно знати, що це саме ти прийшов, а не якийсь інший загарбник, – Медун з таким притиском промовив слово «загарбник», що демон мимоволі відсторонився від нього. – І щоб я щоразу не бігав перевіряти, доторкатимешся до будь-якого дерева долонями... Торкнися до мене, щоб я знав твій доторк...

Демон слухняно простягнув руку. Він усе намагався розгледіти якісь хитрощі, але Медун був занадто стривожений і залишався цілком щирим.

- Мавку я сьогодні залишаю тобі, але... – промовив він, нерішуче встаючи.

- Я все розумію... зрозумів... – пробубнів йому у відповідь демон і рвучко звівся, напружився, як струна.

Божок спробував усміхнутися, проте усмішка вийшла болісна, гірка. Він понуро підійшов до мене. Погляд його зволожених очей красномовно запитував: «А ти йдеш зі мною?..» Нічого не відповідаючи, я тільки простягнула йому руку.

На подвір’я ми вийшли разом з лісовиком. Довкола простягалася тиха ніч. Лише розбиті черепки й обірвані гілки нагадували про буревій. Я озирнулася, щоб оглянути демонське житло – шпичастий триповерховий будинок чорного кольору, збудований у готичному стилі. Медун не дав роздивитися краще, він умить переніс нас у ліс і надовго завмер, вслухаючись у його голоси.

Спокійна тиша, що переривалася нічними звуками, зовсім не обтяжувала, навіть трохи заспокоювала, давала змогу полегшено зітхнути й поринути у свої думки, але вони вперто плуталися. Я мала справжнє тіло, дихала, рухалася, зрештою, жила. Але де? Як? Поза сумнівом, моє попереднє життя не сон. Тоді як пояснити цю реальність? Життя після смерті? Це не зовсім те, що я сподівалася побачити після закінчення свого земного життя. А якщо ні, шлях назад існує? Було важко змиритись із переворотом свого життя, однак довелося остаточно визнати: якщо і є шлях назад, то він відкриється тоді, коли розв’яжеться химерна головоломка моєї присутності в цьому світі. Від висновку, до якого дійшла, в мене розболілася голова і в шлунку почали хлюпатися холодні крижинки. По спині пробігав реальний озноб.