розділ 1.1

Я сподівалася, що побоювання безпідставні і вершники проїдуть повз мене, але вони не збиралися ні зупинятись, ні звертати вбік. Вже було чітко чути надривний хрип коней, що більше здавався гарчанням, як позад мене щось дзенькнуло. Рвучко повернувшись, зовсім поряд побачила чорного височенного коня в металевій коштовній збруї. Він нетерпляче бив копитом, махав головою, і його довга сива грива іскристим сріблом виблискувала в сутінках. Кінь ніби нагадував про моє напружене і зайве зволікання. Вибір був невеликим: або ризикнути влізти на цього велетня, що вже встиг зорати копитами суху землю, і згадувати давні уроки верхової їзди, або зустрітись із відвертою небезпекою. Від напружених роздумів секунди знову стали тягучі, все сповільнювалося, розмивалося, в голові зашумів водоспад. Відновилася пульсація, і здавалося, що пульсувало повітря довкола. Звуки стали протяжним нерозбірливим гулом. Я вагалась би довше, але блиск зброї в місячному сяйві та яскраво-зелені очі вершників, які світились у темряві, допомогли зробити вибір. Кінь завмер у чеканні, вигнувши змією довгу лебедину шию.

Підійшовши до тварини, я нерішуче доторкнулася до його плеча. Кінь нервово фиркнув, злегка тряснув головою. Стремено було занадто високо, а до луки сідла рукою взагалі неможливо було сягнути. Проте дикий страх, що несподівано охопив, допоміг видертися, навіть плутаючись у складках сукні. На якусь мить видалося, що це сам кінь присів, допомагаючи вмоститися в сідлі. Однак, як тільки я взяла до рук вуздечку, він рвучко стрибнув, мало не викинувши мене із сідла, і помчав шаленим галопом. Лишень висока лука і грива врятували мене тоді від небезпечного падіння. Вітер із силою шмагав моє обличчя жорсткими пасмами кінського волосся, викликаючи єдине бажання – втриматися. Ввижалося, що він летить над землею, якби не потужні удари його копит. Політ – приземлення і знову політ.

Вуздечка майже одразу ковзнула в руках й до крові обідрала шкіру. Кінь став цілком некерованим, а позаду продовжували невпинно мчати розлючені вершники. Він нісся все швидше, немов сам відчував необхідність втекти. Я ніяк не могла змусити його скоритися, лише безпорадно вчепилася в довгу гриву і молилася, щоб вистачило сил триматися далі. Згодом я зовсім випустила вуздечку і майже лягла коню на шию, відчайдушно вчепившись зболеними, скривавленими руками в довгу гриву. Швидкість стала неймовірною, неприродною для коней і взагалі для живих істот. Поле, що ще зовсім недавно здавалося безкрайнім, промайнуло безслідно, однак шум і стукіт копит позаду не вщухав. Попереду простягався луг, деінде порослий чагарниками й високими гіллястими деревами.

Кінь скакав рівно, і я, пересиливши страх, спробувала озирнутися. Серед світлої місячної ночі неважко було помітити вершників, що невпинно наближалися. Вони підсвистували на своїх коней і ляскали в повітрі нагайками, але не викрикнули жодного слова. Один із переслідувачів під’їхав зовсім близько. Почувши ляск його нагая, мій кінь рвучко метнувся в бік дерев, ламаючи гілки, перескакуючи чагарники й повалені дерева. Я заплющила очі і ще міцніше вчепилася в гриву, вросла в його спину. Перевести збитий подих, розплющити очі вдалося, лише коли навіжений кінь трохи зупинився – побіг швидкою риссю. Усе тіло трясло й підкидало в сідлі, однак така їзда була за щастя після скажених перегонів. Від емоцій і стресу нудило, але кроки тварини ставали все повільнішими, доки зовсім не стишились. Я зважилася розціпити пальці і відпустити гриву. Поглянула на руки. Вони, як і пасма світлої гриви, стали темними, липкими від запеченої крові. Біль пульсував і розливався від долонь гарячою хвилею.

«Дихати. Треба глибоко дихати…» – із цією думкою спробувала оглядітися, прислухатися до звуків, що оточують, відгородитися від болю, що вже розповзався по всьому тілу.

Навкруги простягався похмурий негустий гай. Між двома крислатими деревами кінь зупинився і насторожено завмер, дослухаючись до розгніваного свисту вершників, тупоту їхніх коней. Шум долітав десь збоку. Кров захолола в жилах, по тілу пробіг озноб, але тікати вже не було сил. Кінь не рухався, і я зачаїлася в напруженому чеканні. Проте ми залишилися непоміченими – звуки скоро стихли. Переслідувачі пройшли стороною.

Беззвучно зітхнула. Долаючи страх і біль, знову взяла до скривавлених рук повід вуздечки. Кінь наче цього й чекав – рвонув у найглибші зарослі, з гнівною впертістю вириваючи з рук повід. Метал, обтягнутий шкірою, врізався в пальці. Бормочучи прокльони, я знову здалася, вхопилася за гриву і нахилилася якомога нижче. Сотні дрібних гілочок обдирали шкіру, чіплялися за волосся. За чагарником виявилася стежка, яка привела ошалілого коня до мілководної річечки з високими, порослими густим мохом берегами, каменистим дном. Там, серед великих брил, росли розлогі кущі папороті. Одним великим стрибком він переплигнув цю річку, не звернувши уваги на дерев’яний почорнілий від часу міст, й зненацька зупинився, різко ставши дибки. Сил і бажання боротися більше не залишилось, і я безпорадно впала. Земля гукнула в моїх легенях, а голова вдарилась об щось тверде.

– І хто ж тут до мене так поспішає? – трохи глузливо пролунав молодий оксамитово-ніжний чоловічий голос. – Погані хлопчики вже пішли…

Я повільно розплющила очі і почала неквапливо піднімати голову. На великій освітленій, як удень, галявині стояв незнайомець. Це був високий, вродливий, чорноволосий чоловік років двадцяти п’яти з ніжною привабливою усмішкою. Та найбільше привернули увагу його неймовірні очі: великі, виразні, обрамлені довгими густими віями, що різали чорнотою на білому лиці. Ці дивні очі щомиті змінювали колір – від яскравого світлого-зеленого до сірого, через всі відтінки зеленого, блакитного, бірюзового.