розділ 1

Книгу можна придбати в друкованому вигляді 
в книгарня Є https://book-ye.com.ua/catalog/fentezi/za-poklykom-abo-lyubov-zla/
 якабу https://www.yakaboo.ua/ua/za-poklikom-abo-ljubov-zla.html
Всі авторські права захищено, тому жодна частина книги не може бути скопійована, опублікована чи перекладена іншою мовою.

Я Ельза. Хоча був час, коли мене називали Ельзарою Орестівною. Тож я – Ельзара Орестівна Казимірська, і мені тільки-но виповнилося 30 років. Було на той момент, коли востаннє назвали так. Але не із цього слід починати розповідь. Утім, із пісні слів не викинеш, доведеться розповідати по порядку.

Я, здавалося б, успішна жінка – дипломований юрист із червоним дипломом, знанням двох іноземних мов і високооплачуваною роботою – вершина мрій для середньостатистичного обивателя. Та не для мене. Хоча моє дитинство, юність, роки навчання мало чим відрізнялися від інших подібних мені людей, які силою характеру пробивали собі шлях, хіба що впертості й цілеспрямованості виявилося значно більше. Однак було іще дещо, що відрізняло мене від багатьох інших. Воно ховалося від сторонніх очей, сторонилося від прагматичного цинічного розуму і рік за роком руйнувало мої спроби стати щасливою. Ні, це не жадібність, не надмірне бажання влади і не перфекціонізм, якого, до речі, було з надлишком. Грандіозна проблема мого життя чаїлася в іншому.

Людська спільнота не терпить тих, хто бачить чи знає більше за інших. Колись їх спалювали на багаттях інквізиції, а зараз, не забруднюючи рук, просто висміюють чи, що ще гірше, запроторюють до божевільні. Я розкажу і про це, але пізніше, при нагоді. Почасти я користалася зі своєї неймовірної інтуїції, але вона не заміняла душевного спокою, якого так не вистачало.

Останні місяці мого так званого «нормального» життя затьмарили старі образи з дитячих страхіть, що воскресли з неймовірно чіткими обрисами й новими живими барвами. Втім, я вже не була дитиною і нікому було допомогти, втішити. Ночі перетворювалися на тортури. Я намагалася боротися з видіннями. Ліки, що виписували численні лікарі як заспокійливі, тільки поглиблювали страх перед сном. Найжахливіша примара дитинства – чорна тінь із білим, як папір, обличчям – навідувалася щоночі. Я добре знала, хто це, і тим страшніше було чекати його прихід, прихід Володаря Смерті. Ці візити доводили мене до божевілля. Він просто збивав мене з пантелику. Дивно, але в дитинстві він лякав мене менше, ніж багато років по тому. Напевно, дітям не властивий страх смерті. Вони підсвідомо вважають, що житимуть вічно, що все існуватиме вічно. Власне, вони – діти – близькі до істини.

Сотню разів я запитувала його, кричала, проганяла, та все марно. Білі долоні з довгими гнучкими пальцями щоразу невблаганно звали до себе. А довкола простягалася в’язка, гнітюча порожнеча і тиша. Ніщо не порушувало тієї страшної тиші. Навіть мої верески губилися в її глибині, безслідно згасали в мороці. Прокидатися було щастям, але погані сни і безсоння зовсім мене знесилили. Мені важко описувати себе об’єктивно, адже кожна жінка бачить у собі безліч недоліків, однак браку чоловічої уваги я ніколи не відчувала. Проте в той час моє миле, з тонкими рисами обличчя схудло і змарніло, чітко проступили монгольські вилиці, виразні сірі очі втомлено й прискіпливо мружилися, тільки довге чорне волосся, як і раніше, хвилями виблискувало на плечах. Загалом мій вигляд викликав у людей бажання мене нагодувати.

Той фатальний ранок, що поклав кінець усьому звичному, почався цілком буденно. Будильник продзвенів о п’ятій. Потрібно було одразу підводитися, одягатись і поспішати. Я знала, що чергового запізнення не пробачать. Зусиллям волі скотилася на край ліжка й опустила додолу ватні, втомлені ноги. Ні сил, ні бажання кудись рухатися не було, однак інтуїція кричала поспішати. В той момент з відчаю, з безвиході хотілося тільки вмерти. Втім, я вкотре прогнала від себе цю думку, адже здаватися не збиралася. Рішуче взула кімнатні капці, проігнорувавши яскраво-жовтий халат, що лежав на кріслі, і зовсім голою побрела на кухню. Ховатися не було від кого, та й зваблювати теж. Останній коханець зник три тижні тому. Я оглянула стіл. На ньому й досі стояла чужа попільничка – спогад про короткочасного гостя. Не довго мужчини перебували в моєму житті. Щось їх невідворотно відлякувало, а ті, що залишалися, своєю надмірною агресією і владністю лякали мене саму. З грудей вирвалося важке зітхання, а заразом – нестримний гнів через власну слабкість. На емоціях я відчинила вікно і, піддаючись миттєвому пориву, бездумно викинула ненависну попільничку. За секунду згадала, що це п’ятий поверх – стурбовано виглянула у вікно. Безлюдно. Перевела подих і за звичкою глянула на сусідній будинок. В одному з вікон бликнуло скло бінокля. Божевільний сусід і сьогодні не полишав свого заняття – продовжував за усіма підглядати. Нехай отримає задоволення. Все й так повторювалося з дня на день. Нестерпна одноманітність.

Майже автоматично я ввімкнула чайник і неохоче поставила в мікрохвильову піч учорашні макарони. Такий собі «сніданок».

Вкрай необхідно було збадьоритись, налаштуватися на роботу. Контрастний душ найкраще цьому сприяв. За кілька хвилин я, все ще здригаючись від холоду, рішуче заглянула в дзеркало і сподівалася побачити там упевнену вольову особу. Натомість зі спітнілого, вкритого бризками люстра на мене дивилася дивна жінка з величезними очима й обличчям кольору посірілої порцеляни. Вона лише віддалено мене нагадувала, як гротескний емо-портрет. Від переляку я відсахнулася і відвела погляд, а коли знову наважилась зазирнути в дзеркало, відображення вже стало зовсім звичним.

«Мені потрібна відпустка», – рішуче подумала, швидко витираючись рушником. Ситуація виходила з-під контролю, і я всерйоз захвилювалася.