Розділ 9

  Домінік здогадувався, що все геть не так, як вона сказала. А тим страхам мусить бути якесь логічне пояснення. Почав не на жарт боятися найгіршого.

    Слово по слову, Домінік таки намовив дівчину розповісти про себе більше.

− Знаєш, я... Зі мною дещо сталося в минулому…

   Домінік вирячив очі, ловив кожне слово і все тіло затерпало від страху почути щось геть кепське. Інна продовжила:

 − Мене... На мене напав один мужик...

− Жах… Він?

− Йому нічого не вдалося. Але з тих пір я… Мені було дуже страшно. Я була сама, без підтримки. Кошмар. Не уявляєш, як мені бракувало ціле життя когось такого, щоб просто нормально поговорити... — почав душити плач. — Щоб... Пояснив хтось складні питання, а не просто гаркнув що-небудь, те роби, те не роби.

   Інна заплакала, не могла далі розказувати. Ковач не витримав, підсів до неї і обійняв. Дівчина не пручалася. Радо притулила голову до широких грудей чоловіка. Вже не тремтіла, лиш повільно котилися сльози.

− Мені шкода, сонце, що ти мала таке нелегке життя. Справді. Але, я радий, що тому виродку не вдалося тоді те, що він хотів. Але... Так розумію, було ще щось. Крім того твого одногрупника, Олега, чи як його там, про якого ти розказувала. Так?

− Ну, так. Подібних ситуації було не раз і не два. Не встиг три компліменти сказати, вже бігом давай, або ти дурепа така сяка. Так дістало це все… Чому всі мужики думають тільки про себе? — витерла сльози.

− Інн, то не твоя вина. І не всі однакові. Просто тобі досі не щастило зустріти відповідну людину, — веселіше проказав, щоб хоч трохи відволікти її від плачу.

− Та, не знаю. Може я і справді фригідна якась? Неправильна? — підняла очі на Домініка. Він крутнув головою. Всміхнувся.

− Хто тобі сказав таку дурню?

− Стас. Коли я тріснула його по животі коліном.

− Ну ти вояка, — не стримав сміху. — Треба бути обережним біля тебе.

− Не сумнівайся, — хихикнула.

   Домінік зрадів, що вона вже не плаче. А ще більше тим, що звірилася йому. Тепер знатиме в чому річ. Хоча… Чи дійсно тільки в цьому проблема? Адже так і не дізнався дечого дуже важливого. Ризикуючи знову довести дівчину до сліз,  запитав:

− Послухай, я... Тільки не ображайся, але... Можна ще одне нескромне питання?

− Не знаю, давай, — знизала плечима. Знову посерйознішала.

− Іннусь, насправді, все ніби просто, але й не завжди. Я чув, що деколи жінка не хоче близькості через те, що відчуває біль в процесі. Через якісь фізичні проблеми зі здоров’ям, або щось інше. В тебе бувало таке? Можливо, тоді потрібна медична допомога. Чи...

   Заперечно крутнула головою. Щоки знову запалали. Домінік терпляче чекав деталей. Інна таки вимовила:

− Не бувало. Бо щоразу, коли хтось пробував залізти мені між ноги, отримував по голові, або ще якійсь частині тіла раніше, ніж встиг зняти труси. І вся романтика закінчувалася матюками.

   Ковач не стримав сміху. Як камінь з серця.

− Що? — дівчина не зрозуміла, чому він так зрадів. —  Я ж кажу, зі мною самі неприємності. Так, що... Май на увазі, доки не пізно. Я… Ненормальна.

   Легенько погладив по плечі. Поцілував у скроню. Сказав:

− Сонце, повір мені, це все вигадки невдах, які не змогли зробити так, щоб ти  розтанула. Легше сказати, що ти неправильна дурепа, ніж визнати, що з нього кавалер, як з бегемота танцюрист.

− Так думаєш? — радісно поглянула. Так якось... З надією.

− Сто відсотків. Інн, якщо захочеш вийти за мене, я доведу тобі це. Ти переконаєшся, що створена для любові. Не для того, щоб бути іграшкою якихось безголових козлів, а коханою дівчинкою. Жінкою, яка вміє отримувати і дарувати задоволення. Розумієш?

   Слова вилетіли самі собою, довго не думав. Просто з серця. Не міг інакше. Якусь хвилину Інна розглядала його, кусала губи, здається, вела боротьбу. Домінік відчув себе якось дивно. Боявся, що на тому все і закінчиться. Але... Далі не повірив власним вухам. Вона рішуче проказала:

− То доведи.

Лєра походила по торговому центрі приблизно зо дві години, а тоді повернулася додому. Дуже хвилювалася, що буде в квартирі. Чи не стане цей вечір останнім у її дружбі з Інною? Чи правильно вона зробила, послухавши чоловіка? Ех...

− Інно, я вже дома. Ти тут? — заговорила, ввійшовши до квартири.

− Ми тут, заходь, — почула бадьорий голос подруги з кухні. Ху-х... Неймовірно полегшало. Здалося, вона в порядку.

   Зайшла до кухні, застала Інну в довгому махровому халаті, коли вона сиділа за столом і пила чай. Не зовсім сухе волосся лежало на одному плечі. На стільниці, в куті стояв красивий букет у вазі. Дівчина ніяково всміхалась, сидячи навпроти здорованя, який теж щось потягував з чашки.

− О, привіт. Як ви тут? — заговорила Лєра.

   Скориставшись тим, що Домінік сидів обернений своїми широкими, мало не на пів кухні плечима до неї, мімікою запитала Інну як справи. Та почервоніла, всміхнулася. От тобі й маєш...

− Добре. П’ємо чай. Сідай з нами. Ми замовили суші. Скоро будуть, — задоволено відповіла.

− О, рада за вас. Але, ти ж знаєш, до суші я не фанатка. Краще б піцу. Але, замовили, то будете їсти. А я щось інше знайду собі, — задоволено відказала.