Розділ 6

  Доки їхали до квартири, майже всю дорогу мовчали. Лиш кілька разів дівчина говорила Домінікові куди повертати. Під кінець тиша в салоні чомусь почала тиснути на Інну. Зробилося нестерпно сумно. Бачила, що чоловік стримує емоції, але явно невеселий, м’яко кажучи.

   Коли суперкар зупинився біля будинку, який вказала Інна, залишилося тільки взяти речі і вийти. Водій мовчки поглянув на дівчину. Вона ще більше розхвилювалася. Почувалась якось дуже дивно. Здається, йди і радій свободою, чого ще бажати? Але... Щось не пускало.

   Наступної миті Ковач натиснув кнопку і пасажирські двері відчинилися. Інна побачила це і не могла повірити очам. Знову поглянула на Домініка. Він мовчки дивився на неї. Але в цьому мовчанні було більше, ніж в тисячі слів. Якийсь немислимий спокій, тепло, яке буквально притягувало.

   Знову зиркнула на дім, де жила останні місяці. Чомусь дівчину огорнули якісь дивні почуття, коли уявила, як зараз вийде з цього теплого авто і залишить свого рятівника назавжди. Здалося, що вона буде невдячна свиня. Але ж... Хіба не цього вона прагнула, скільки себе пам’ятала? Свободи, незалежності. Що не так?

   Чому не може просто вийти і піти собі? Забути цього чоловіка, наче його ніколи і не бачила. Може через те, що в її житті було зовсім не багато людей, які б дали щось безкорисливо?

   Несподівано для самої себе запитала:

− Скажи, чому я? Чому ти вирішив, що тобі буде добре зі мною? Хоч уявляєш, яке в мене минуле? Ті синці на обличчі — мізер в порівнянні зі шрамами, які на серці і не тільки. Я — суцільний клубок нещастя. Від народження і до тепер. Ти розчаруєшся.

   Чоловік ледь всміхнувся. Відповів:

− Ну, це не тобі вирішувати. По-перше, шрами не тільки в тебе. Крім того... Ін, я бачив тебе в деяких ситуаціях. Мені сподобалося те, що я дізнався. Якщо чесно... Я трохи спостерігав за тобою тоді, коли працювала в барі.

− Що? — витріщила очі. — Чому? Що ти бачив?

   Домінік загадково всміхнувся. Відказав:

− Зачиняй двері і поїдемо додому. Розкажу тобі про це. І не тільки.

   Шок! Інна вражено дивилася на молодого чоловіка і з кожною секундою все більше розуміла, що просто не може піти зараз додому і залишити все, як є. Ні, нереально!

− Ти або геній, або просто вмілий мініпулятор. Але заінтригувати вмієш, — ніяково всміхнулася. Зачинила двері.

   Ковач задоволено прицмокнув. Одразу рушив.

− Поїхали. Лопта чекає, — проказав, коротко глянувши на Інну.

− Хто? Яка ще Лопта?

− Побачиш. Він дуже класний.

− О, люди! Ти просто суцільний сюрприз. Скажи нормально! — емоційно промовила.

− Не бійся, тобі точно сподобається. Хоча, він чужих не дуже любить, але... Побачимо.

−  Ох...

   Досить швидко молоді люди дісталися іншого району міста, де стояв великий сучасний дім Домініка. Двоповерховий, світлий. З просторим, охайним подвір’ям. Чоловік запросив гостю всередину. Інна йшла, як на ватяних ногах. Страх змішався з шаленою цікавістю.

− О-у, здоров, Лопта, — привітався Домінік при вході.

  Далі бадьоро заговорив хорватською з величезним чорним звіром, який вийшов зустріти господаря. Інна майже нічого не зрозуміла з тих слів. Хорват почухав пухнасту спину, погладив котяру. Потім озирнувся на Інну. Вона стояла, як вкопана.

− Знайомся, це Лопта. Він майже скрізь подорожує зі мною. Характер у нього так собі, але... Вірно чекає мене вдома. І літати вже звик.

− Це кіт? — вражено запитала. Ще такого не бачила! Не кіт, а котище! Здоровенний! Чорний, довгошерстий і з дуже строгим поглядом. Оцінююче поглядав на гостю.

   Ковач хихикнув.

− Так, порода мейн-кун. Вони одні з найбільших у світі. Лопта важить 13 кілограмів.

− Ого! Як середній пес.

− Десь так. Але, не бійся, він нічого тобі не зробить. Принаймні, ще ні на кого не нападав раніше. Може трохи погарчати, якщо спробуєш погладити. Але не з’їсть.

−  Дякую, заспокоїв. А... Лопта — це від слова лопата?

   Чоловік весело засміявся, аж присів. Заговорив з котом:

− Ти чув, хлопче? Лопата...

   Потім поглянув на Інну і відповів:

− Ні, це від хорватського «лопта», яке означає куля, м’яч. Він був дуже пухнастим, кругленьким в дитинстві.

− А-а, зрозуміло.

− Ходімо, мала. Посидимо трохи. Хочеш щось їсти? Пити?

   Провів дівчину у велику, світлу вітальню. Інна не переставала хвилюватися. Як на голках. Розглядала все довкола. Здається, ще й не бувала в такому гарному домі. Все таке вишукане, сучасне. Хоч і не надто помпезне.

− Хочеш мене напоїти? — сама не знала навіщо це бовкнула.

   Чоловік одразу посерйознішав. Відказав:

− Ні. З деяких пір я зовсім не п’ю алкоголю і тобі не дам. Навіть, якщо попросиш, — це прозвучало досить строго, категорично. Інна ще більше зніяковіла. Вже не знала, що думати.