Розділ 5

   Інна вийшла за масивні ворота слідчого ізолятора, вдихнула на повні груди свіжого зимового повітря. День виявився холодний, непривітний. Все тіло злегка стрепенув морозець. Застібнула не дуже теплу куртку. Підняла очі до сірого неба, мимоволі пробелькотіла:

− Дякую, Господи.

   Заплющила очі, на які наверталися сльози ні то радості, ні то хвилювання. Потім розглянулася довкола. Все, більше жодних стін і ґратів! Воля! Хотілося прокричати те слово на цілу вулицю. Але стрималася. Хоч то і окраїна міста, людей ходить мало, автомобілів теж небагато їздить, але...

   Повісила на плече невеличкий рюкзачок, повагалася ще якусь хвилинку з пакетом речей у руках. Куди йти? Неподалік серед нудної, сірої вулиці виблискувало, наче самоцвіт, красиве червоне авто. Раптом згадала, як говорила працівниця, що такого в житті не бачила. Ого! Здається, Інна теж не бачила. Або, принаймні не сиділа в такому, це сто відсотків.

   Авто дуже рідкісне, з довжелезним капотом, у якому зверху два ряди невеликих отворів. Явно шалено потужний двигун. Двомісне, з хромованими трубами по боках, такими ж сяючими дисками. Не авто — казка. В цьому місці воно здавалося геть нереалістичним.

   Дівчина захоплено розглядала якусь мить, але далі той захват перейшов у страх. Скільки ж грошей треба мати, щоб їздити на такому апараті? А вона ще ніколи не зустрічала багатих людей, які були б добрі і порядні. Ну, крім Миронюків.

   Не знати, що б робила далі, чи наважилася б підійти, якби з того розкішного спорткара не показався Домінік. У стильному, розстібнутому кожушку. Почав іти їй на зустріч. Мила посмішка на устах чоловіка трохи помогла оговтатися.

− Ну, привіт, красуне. Вітаю! — бадьоро проказав. — Все, більше ніяких ґратів.

   Взяв від Інни пакет. Легенько обійняв за плечі і скерував до авто. Дівчина мимоволі почала ступати з ним. В голові запаморочилося. Серце стрибало, як ненормальне. Що робити? А, може драпонути якнайдалі і все? Чи буде в неї дорога назад, якщо сяде в те розкішне авто?

   Розум боровся, вагався, а ноги слухняно йшли туди, де провадив той височезний молодик. Та зрештою, біля самого авто Інна таки зупинилася. Несміливо сказала:

− Чекай.

   Підняла голову і поглянула в очі Домініка. Намагалася побачити в них щось. Але, що? Сама не знала, якусь підказку аби зрозуміти, що робити далі.

− Що таке? — запитав з посмішкою. — Інно, ти...

− Що буде, коли я сяду з тобою в ту машину? — таки запитала, наче він не міг би збрехати зараз.

   Чоловік бадьоро всміхнувся. Легенько потер її плечі. Відповів:

− Твоє життя зміниться. Більше не потрібно буде тривожитися, як заробити на необхідне. Вигулювати чужих собак, прибирати в домі якоїсь бабки, чи ще десь важко працювати. Подорожі, комфорт і цікаві пригоди. Можливо, в нас і вийшла б нормальна сім’я. Ну, це... Якщо погодишся бути зі мною.

   Все це чоловік вимовив так просто, бадьоро і природно, наче говорив про якісь дрібниці. Про щось звичайне і очевидне. Здавалося, для нього подарувати їй цілий незнаний досі світ так само просто, як пригостити кавою в дешевій забігайлівці.

   Інна косо всміхнулася. Відповіла:

−  Ти смієшся з мене, або... Або я геть нічого не розумію в цьому житті.

−  Зрозумієш. Інно, поїхали звідси. Не треба мене боятися. Я ж казав, ні до чого не буду змушувати. Якщо не віриш, поговори з Владом і Аріною. Він давно дружить і працює з моїм братом Тимуром.

   Інна зраділа цим словам. Хоч і не повірила до кінця. Але чомусь не змогла відмовитися, коли чоловік знову взяв її за плечі і повів до машини. Сама не знала, що керувало нею в ту мить. Цікавість, вдячність, чи щось інше. Але, опинившись в розкішному салоні авто, дуже швидко заспокоїлася. Приємний запах, м’які сидіння з підігрівом. Красивий молодик поряд. Після гнітючого сізо, все це здавалося фантастичним фільмом.

   Хорват поглянув на пасажирку, всміхнувся. Спокійно рушив.

− Ін, я б хотів поговорити з тобою десь в спокійному місці, де б ти менше боялася. Але в ресторан з такими синцями... — прицмокнув, коротко поглянув на неї. — Сама розумієш. Не дуже хороша ідея. Ще подумають, що то я тебе так прихорошив, а тоді привіз, щоб миритися.

− Ага, так і є, — хмикнула. — То, куди ми?

− Додому. Маю на увазі... В мій дім, де зупиняюся, коли приїжджаю в Україну.

− Тобто... Ти не живеш тут постійно? — це було дуже несподівано. Інна шоковано підняла брови, відкрила рот.

− Ні. Слухай, ти... Ти майже нічого не знаєш про мене. Це треба виправити. Давай так, я зараз від’їду десь трохи, зупиню і спокійно поговоримо. Чи краще вже вдома? Як хочеш, — спокійно відповів.

   Інна просто не мала слів. Глибоко дихала, намагаючись впоратися з хаосом емоцій. Одна її частина прагнула швидше пірнути з головою в той незвіданий, але такий привабливий океан нового, яке так несподівано з’явилося на горизонті. Інша ж боязко скиглила, повторювала одне й теж: «Не можна довіряти такому. Отямся! Не піддавайся на його обіцянки. Все це тільки слова! Хіба мало ти бачила спокусливих покидьків?»

− Ні, краще зупинися десь і швидше розкажи мені більше про себе. Інакше я... — хотіла сказати з глузду з’їду, але не докінчила.