Розділ 4

    До солідного кабінету майора Пановського Хорват влетів, як ураган. Одразу гаркнув:

− Я ж просив поводитися по-людськи! Невже так важко?!

   Пановський, який сидів за великим, дорогим столом, вражено витріщився на гостя. Здалося, геть не розумів про що йдеться.

   Піднявся з крісла здивовано запитав:

− Що таке Хорват?! Ти що собі дозволяєш?

− Я, що дозволяю собі?! Як ви могли?! Я ж просив поводитися з дівчиною нормально! Ти її бачив?! Місця живого немає!

   Домінік здивувався, бо побачив, що майор якось дивно всміхнувся, а потім запитав:

− То, ти он про що? А я вже думав, що ж сталося. Ти про Граковську?

− Звісно про неї, а про кого ж?! Захар, що ви зробили?! Це той старий слідчий?! Невже не можна було без кулаків обійтися?! Ти ж добре знаєш, що вона ніяка не бандитка! Таких синців понаставляти?! Це називається правосуддя?! Ви в своєму розумі?! Чи вже за звичкою зі всіма так?!

− Синців, кажеш... А ти її співкамерницю бачив? — несподівано запитав майор.

− Що? Яку ще співкамерницю? До чого тут вона?

− А до того. Заспокойся, Хорвате. Це не ми так прихорошили твою красуню. Вона побилася з сусідкою по камері. Показати? Можу організувати. Та заюся, за яку ти так переживаєш, ще той подарунок! Відгамселила свою сусідку так, що в тої зуб хитається і фейс синій, як сливка! Так, що... Май на увазі, якщо вирішив з нею щось починати. Не знаю, що ти там хочеш, але... Я б десять раз подумав перш, ніж зв’язуватися з такою.

   Домінік закляк з відкритим ротом. Не знаходив слів. Ого! Хотів заперечити, що таке не може бути, але… Дівчина суцільний клубок несподіванок. Не міг уявити, що вона на таке здатна. Хоча... Чому ж, ні? Коли пригадати минуле... Ще й як міг. Так... Інна вміє себе захищати. Ну-й-ну…

− То... Що там сталося? За що билися? — запитав, трохи опанувавши себе.

− Кажуть, за передачу. Хтось приніс тій Граковській солідну торбу гостинців. Ну, не скажу хто... Ти і так знаєш. От і... Співкамерниця вирішила, що треба ділитися. А та твоя сиротина була не в захваті від такого.

   Хорват хмикнув, косо всміхнувся. От же...

− Зрозуміло. То... Що там з розслідуванням? Є якісь новини в справі? — запитав.

− Працюємо. Не все так бігом. Перевіряємо багато всяких деталей, — відмахнувся Захар.

− А ту новознайдену доньку вбитої перевіряли? Де вона є зараз?

− Все перевіряємо і всіх. Донька знайшлася, але в неї ніякого мотиву. Заповіт же на Граковську. Нащо їй вбивати матір, якщо все майно і так дісталося б тій чужій дівчині? Логічно було б хоч дочекатися зміни заповіту. А так...

− А інші знайомі тої пані? Невже немає більше нікого? До речі, щось пропало? Може то було невдале пограбування?

− Ми розглядали таку версію. Буває, що злодії влазять в дім, думаючи, що там нікого немає. А коли наштовхуються на господарів, в паніці роблять щось непоправне. Наприклад б’ють чимось по голові, як в цьому випадку. Але... Жінка жила сама. Крім тої Граковської немає кому сказати, чи щось зникло. І то, напевно вона знає не все, що там де лежало.

− А на момент, коли стало відомо про вбивство, були якісь дуже цінні речі в домі? Інна казала, що жінка жила дуже скромно, не схоже, щоб мала багатство.

− Так, я і сам був здивований. Судячи з описів і фото, які я бачив... Я б теж не подумав, що господиня має мільйон. Але на рахунках в банках у неї були солідні суми. Ще і в сейфі у спальні купа грошей і дорога ювелірка.

− Зрозуміло... Я найняв їй хорошого адвоката. Але… Захаре, то що далі? Ти говорив з батьком?

− Так, але... — полковник трохи зам’явся, вагаючись, як то сказати. Підійшов ближче.

− Що? Говори, як є. Я розумію, ми хоч і друзі, але не настільки, щоб...

− Твоя правда, — хитро всміхнувся слідчий. — Без образ, Домініку, але... За дякую це діло не провернути. Ти ж розумієш... Система. Все мусить мати якусь підставу, перевіряють. А в даній ситуації... Непросто. Виявилося, та Тамара Лісовська якась родичка нашого депутата одного. Тиснуть…

− Звичайно, все розумію. То… −  показав жест пальцями і кивком голови, питаючи скільки.

   Пряме запитання не здивувало полковника. Швидше потішило. Аж широко всміхнувся. Потім підійшов до свого столу, написав на папері солідну суму, за яку можна було б купити хороший автомобіль і показав колишньому родичеві. Домінік кивнув.

− Гаразд. Без проблем.

− Так? От і порядок. Радий, що ти розумієш. Не все залежить від нас. Треба ж ділитися, — показав жестом догори. — Будь моя воля, відпустив би ту твою кралю хоч вже. Але ж...

− Так, звісно... — всміхнувся Домінік.

  Пановський запитав:

− Хорват, ти так нічого і не скажеш? Облиш, мені ж цікаво. Хто вона тобі? Не вірю, що ви ніяк не пов’язані. Давно її знаєш? Заради чого такі жертви? Дівок мало? Ти ж можеш мати практично кожну, чи майже кожну, яку б захотів.

   Чоловік опустив погляд, подумав хвильку. Крутнув головою.