Розділ 3

− Ти чого?! Це моє! — крикнула Інна.

   Потягнула пакунок до себе. Раптом згадалось, як не раз доводилося боротися за своє в сиротинці, щоб не відібрали. Вижити там було нелегко. Хто нахабніший, той і має. Схоже, в ізоляторі подібні правила.

− Та дай! — Юля вилаялася, знову шарпнула пакет до себе. Аня тим часом стояла збоку, скоса поглядала. — Мала, будеш така скнара, довго тут не протягнеш! Вчися поважати старших! — голосно прогарчала.

   Інна таки не відпустила. Ще чого?! Мало діставали поліцаї, ще якась зечка буде лізти? Ні, це вже занадто!

− Відвали! Я ще сама не знаю, що там! Буде щось таке, то поділюся, але виривати в мене не треба! Ненавиджу таке, чула?! — викричала. Та жінка не здавалася, сильніше потягнула до себе. Гаркнула:

− Ах ти ж зараза! Не хочеш по-доброму!

− Це ти не хочеш по-доброму! — голосно відказала дівчина.

   Юля з силою штовхнула Інну однією рукою, а іншою так міцно шарпнула паперовий пакет, що він порвався. Речі порозсипалися, а дівчина гепнулася об стіну, а тоді впала на підлогу. Голова страшенно заболіла.

− А-а-й!!! Ти що витворяєш, ненормальна?! — заверещала Інна. Схопилася за скроню. Вдарене місце аж горіло.

    О, як давно не мала подібного. Думала, як вийшла з дитячого будинку, бійки в минулому. Виходить, ні. Не витримала, швидко піднялася і з усієї сили налетіла на ту Юльку. Повалила її на ліжко і тріснула кулаком по обличчю. Та заверещала, як різана. Триповерхові мати полетіли, як громовиці. Теж вальнула дівчину в щоку. Подряпали одна одну не на жарт, доки шарпалися.

− Досить! Все! Ви геть показилися?! — коли Інна хотіла вдарити ще раз, або й більше підбігла Анька і з криками відтягнула її від подруги.

   Юлька далі рвалася до бійки. Кричала, лаялась аж слина скакала з рота. В той момент прибігла дебела жінка охоронець. Відкрила двері, зайшла і накричала, щоб припинили.

   Інна одразу голосно випалила:

− Юлька хотіла забрати від мене передачу! Коли я не дала, вона кинула мене об стіну! Вона перша почала!

   Пам’ятала, що в таких ситуаціях часто хто перший пояснив свою правоту, тому й повірять більше.

− Все, розійшлися! Сидіти тихо! — крикнула працівниця.

   Аня втихомирила подругу, яка далі намагалася скакати, щось викрикати. Інна сіла на своє ліжко. Безсило поглянула на порозкидані речі. Саме в ту мить охоронець теж звернула увагу на подарунки. Проказала:

− О, бачу є за що битися. Твоє? — спитала в Інни. Та ствердно кивнула.

− То забирай, раз твоє. І далі щоб без бійок, чули?! Ще побачу, або почую, що товчетеся тут, дістанете гумовою палкою, а тоді докладу начальству, хай допишуть до ваших справ ще мордобій! Затямили?!

  Інна винувато кивнула. Почувалася жахливо. Фізично і морально. Останні кілька місяців, біля року, відколи почала дружити з Лєрою і разом наймати житло, все йшло досить непогано. Особливо, коли подруга Лєри, Аріна дозволила жити в її квартирі за дякую. Платили тільки комунальні.

    Це було, мабуть перше диво в житті Інни. Не вірилося, що їй так пощастило. Могла нарешті хоч трохи заспокоїтися і не думати, як заробити бодай на необхідне. Стипендії і заробітку в пані Тамари вистачало на скромне життя, ще й потрошку почала відкладати. От тільки... Не довго тривало щастя. Знову все летить шкереберть.

   Охоронець пішла, двері з принизливим стуком зачинилися. Інна зиркнула на сусідок по камері. Юлька знову хотіла взятися до речей, які були в передачі, але її стримала Анна.

− Та, не лізь вже! Досить! Хай вдавиться! Знову хочеш по морді?! — сказала подрузі. В тої сильно почервоніло обличчя, де проїхався кулак Інни.

    Сердито вилаялася. Сплюнула на підлогу. Просичала:

− Паскуда мала. І де стільки сили в такої шмакадявки?

− Бачиш, як буває? Перше враження оманливе, — саркастично проказала Анна. — А ми думали, що тут забула така кицюня, — хмикнула, скривила губи. — Тепер зрозуміло, хто привалив ту стару кочергою.

− Ага... А так з вигляду і не скажеш, — кивнула Юлька, з презирством глянувши на Інну.

   Дівчина була вражена почутим. І коли вже встигли рознюхати про звинувачення? Видно, тут новини теж розходяться, не зважаючи на товсті стіни і замки. Та, хай... Аби не лізли більше. Хай ляпають, що хочуть. До приниження і свинства не звикати. А може то і краще. Бояться, то є шанс, що не чіпатимуть.

   Встала, почала збирати розсипані речі в той розірваний пакет. Спортивний костюм, білизна, піжама, тапочки — все новеньке, як потім роздивилася. Дуже гарне, якісне. Не з дешевих. І її розмір, як не дивно. Ще дещо з продуктів в прозорих пакетиках. Також зубна щітка, паста, мило, серветки різні і таке подібне для особистої гігієни.

    Інна в першу чергу розв’язала торбинку з меленою кавою. Так захотілося! Понюхала. У-м-м... Блаженство! Неймовірно класний запах! Аж мурашки пішли по шкірі. Пригадалося, як колись була в хорошій кав’ярні. Озирнулася, глянула на чайник. Так приємно! В ту мить чомусь здалося, що все не так погано. Блиснула надія.

   Аж здивувалася. Усвідомила, як деколи щось невеличке може сильно повпливати на настрій. Пішла запарила собі кави. Взяла чорний шоколад, який теж був у тій передачі. Хоч без упаковки, але одразу зрозуміло, що дорогий, якісний. Кілька хвилин просто мовчки сиділа, насолоджувалася смаками, запахами. Дозволила своїм думкам полетіти десь далеко-далеко, за стіни ізолятора. Навіть на трошки забула про пекучий біль і смуток.