Розділ 2

  Дебелий охоронець попровадив Інну далі по коридору. Недалеко була, як виявилося інша камера. Завів її туди і зачинив двері. Розгублено озирнулася назад. Трясця! Цей жахливий ляскіт замків ще довго буде стояти у вухах, навіть, якщо вдасться вийти на волю.

   Розглянулася. Ця камера була більше схожа на лікарняну палату. Світліша, незрівнянно краща, ніж те обдерте, смердюче страхіття, де її тримали до цього. Тут недавно зроблений ремонт. В куті простенький, але акуратний санвузол, на стінах чисті шпалери. У куті щось на зразок невеличкої кухні з чайником, мікрохвильовою пічкою і посудом. Теж чотири ліжка, але не двоярусних, а звичайних. З товстішими матрацами, постіль набагато краща. Ще є деякі прості, але сучасні меблі. Столики, шафки. На вікні навіть шторка якась. Але все одно є ґрати!

− О, в нас новенька? — обізвалася молода жінка, припіднялася з ліжка, на якому лежала.

− А ти думала, тільки твій мужик такий щедрий? Бачиш, є і інші готові платити за свою кралю, — відказала інша.

   Обидві молодиці десь років по тридцять приблизно. Трохи пом’яті на вигляд, але ще досить симпатичні. Інна не зрозуміла, про що вони. Заговорила:

− Привіт. Я... Інна. Мене перевели сюди. А... Про що ви казали? Тут платити треба? Бо... Раніше я була в іншій камері. Страшній...

   Жінки переглянулися, скептично хихикнули.

− О, явно вперше тут, так? — запитала одна.

−  Угу... — ніяково відказала дівчина.

   Хоч то не зовсім так, бо три роки до того Інна теж провела ніч в камері ізолятора, та їм не обов’язково про це знати. На щастя, тільки одну тоді. А тепер... Хтозна...

   Далі стояла недалеко від дверей, не знаючи, що робити. Друга затримана сказала:

− Та не стій ти, проходь. Займай царське ложе. Бачиш, поки нас тільки троє. Можеш вибрати те, чи те, — вказала рукою на два вільні ліжка.

   Вони мали вигляд чистий і охайний. Так і вабили до себе. День видався нелегкий, дівчина раптом збагнула, що страшенно втомлена. І тільки тут, в гарнішій камері почала трохи відходити від шоку. Сіла на ліжко, почала розглядатися. В тумбочці поряд знайшла чисті рушники, навіть тоненькі капці. Озирнулася на душову.

− Краще тут, кажеш? Ну, ще б. Це ж платна камера. Не те, що той хлів, де інших тримають. Ти хіба не знала? — знову заговорила одна з жінок. — До речі, я Аня. А це — Юля, — вказала рукою на приятельку.

   Інна лиш кивнула і трохи всміхнулася замість звичного: «Приємно познайомитися», бо особливої приємності в тому не відчувала. Жіночки явно не з тих, хто тут випадково. Але почуте здивувало. Платна тюрма? Ого! Таки запитала:

− Тобто... Якщо я тут... Значить... — почала казати і напружилася з усіх сил, вражена. Не могла збагнути, хто б за неї заплатив? Це ж дорого напевно.

− Так, значить хтось не пожалів кругленьку суму, щоб тобі було комфортніше, — відповіла Юля. Засміялася. — Ще скажи, що не знаєш, хто це.

− Чесно, здогадуюся, але не впевнена. В мене ще не було зустрічі ні з ким з близьких. Тільки змогла подзвонити після арешту подрузі, — пояснила, як було насправді.

− Ну, то може й вона. То... Розказуй, за що тебе сюди?

− Ага, ти наче не схожа на людину, яка живе не по законах. Правда, Ань? — запитала Юля. Та кивнула, стиснула губи. Ще раз окинула новеньку уважним поглядом.

− Точно, не з таких. Розказуй, яким вітром таку лялечку сюди задуло?  — саркастично підморгнула.

− Та-а, довга історія. Мене підставили. Але... Давайте я завтра, гаразд? Чесно, з ніг падаю. Очі злипаються. Мені б сполоснутися і в ліжко, — сказала благально. Потерла своє бідолашне зап’ястя, яке намуляли наручники.

− Валяй... — махнула рукою Юля. — Важкий день, так?

− Угу.

   Сусідки таки виявили трохи людяності і не чіплялися більше з питаннями. Підказали, як помитися і ще всяке різне про життя в тій камері. Потім Інна прийняла душ і лягла спати. Благо, тут навіть двері є до санвузла, на відміну від попередньої камери, де геть усе на показ. Ще б чистої білизни, але, то вже завелика розкіш. Випрала свої єдині трусики і повісила на маленькій батареї. Тут ще й тепло…

   Думала, не зімкне очей після усього, що пережила того дня. Але сон дуже швидко зморив дівчину. Навіть забула, що голодна. Зазвичай не могла спати на порожній шлунок.

  Вранці прокинулася від різкого сигналу тюремного будильника. За якийсь час принесли сніданок. Проста, солодка вівсянка здалася Інні невимовно смачною. Ще б, не їла майже добу. А потім її знову чекала несподіванка. Відвідувач. Здивувалася. Як міг до неї прийти хтось, окрім Лєри? Хіба, що подруга попросила допомоги в Миронюків? Може Влад прийшов? Це вселило трохи радості в серце. Та не на довго, на жаль.

   Коли її привели в кімнату для побачень Влада там не було. Якийсь  незнайомець. Ну-й-ну... Аж стиснулася ціла. Хто це і чого йому треба? Знову якийсь вилупок буде витискати з неї зізнання? Ну, супер...

У затишному, просторому кабінеті свого дому Домінік вмостився в зручне крісло біля письмового столу. З телефоном у руках приготувався почути дуже важливу розмову. Адвокат найнятий для нової знайомої подзвонив з кімнати для побачень у слідчому ізоляторі і сказав: