Розділ 1

− Я нікого не вбивала! Чому ви не вірите?! — зі сльозами на очах знову і знову повторювала юна шатенка. Вродливе обличчя опухло і почервоніло від плачу. «Приязна» розмова з детективом тривала вже не одну годину.

    За столом в кімнаті допитів її струнке тіло трусилось, наче від холоду. Зминала свої долоні, час від часу потирала зап’ястя. Мабуть боліло від наручників, якими дівчину прикували до столу. Пасмо густого, хвилястого волосся падало на очі. Вона намагалася поправити його вільною рукою.

    Слідчий черговий раз строго проказав:

− Всі докази проти тебе, Інно. Якщо напишеш зізнання, термін буде меншим.

− Які ще докази?! Нічого у вас немає! — емоційно проказала, — Пані Тамара не раз запрошувала мене, я бувала в її домі, тому, звісно там є мої відбитки пальців! Це нічого не доводить! А та кочерга...  Я нею порпала в каміні, бувало вона мене просила підкинути дров, поправити, щоб краще горіло! Розумієте? Нащо мені вбивати людину, яка дає мені заробити? Мені вигідніше було, коли вона жила!

− О, якби ж то... Якраз навпаки. Тобі вигідніше, коли вона мертва! — просичав. — Знаєш, що недавно пані Тамара отримала один цікавий лист від детектива? Але, швидше за все так і не встигла прочитати.

− Який? — дівчина уважно дивилася, слухала.

− Той, що ти вкрала! Кажи, сама була, чи ще з кимось?!  — гримнув по столі кулаком поліцейський. Підозрювана аж здригнулася.

− Про що ви? Не крала я нічого!

− А це ми ще з’ясуємо. Впевнений, лист знайдеться. Якщо ти його не знищила. Так, Інно? — нахилився ближче до дівчини. — Ти не дурненька, напевно вже знищила. Але це тебе не врятує, бо детектив дав нам копію! — злобно крикнув.

− Господи... — важко видихнула. Витерла сльози. — Який лист, про що ви?

− Ну-ну, ніби ти не знаєш. Гаразд, і про зміну в заповіті старої теж не чула. Ну, звісно. Свята невинність, — саркастично вимовив.

− Уявіть собі, не чула, — вже без сил, тихо відказала дівчина.

− Що ж... Просвічу тебе. Ти приходила до пані Мільченко помагати в домі і вигулювати собаку. З часом самотня жінка так розтанула, що вписала тебе, бідну сирітку, в заповіт. Але позавчора нарешті отримала конверт з інформацією про те, що знайшлася її донька, яку залишила в юності. Ти запанікувала, коли дізналася, що буде інша спадкоємиця. От і... Прибрала стареньку разом з тим листом, доки та не встигла переписати заповіт.

   Дівчина зробила великі очі. Явно шокована. Задумливо перепитала:

− Я була вписана в заповіт? Жартуєте? З якого дива?

− Так, ну досить! — гримнув кулаком по столу. — Досить ламати комедію! Як ти могла не знати?! Можна подумати, що жінка тобі сюрприз вирішила зробити і не сказала! Думаєш, я в це повірю?!

− А доведеться! Бо я дійсно не знала, що пані Тамара вирішила так роздобритися. В житті б не повірила, якби це сказали мені не ви! Вона ніколи не була сентиментальна, рахувала кожну гривню! Я не скаржусь, платила мені добре, як пообіцяла. Але ні разу не було, щоб дала хоч на десятку більше, ніж повинна була! Якщо не мала дрібніших купюр, то чекала, що я віддам решту! Розумієте?!

− Он, як? — лукаво примружився слідчий. — Ти визнаєш, що пані була скупа і тобі не подобалася, так? Це ще раз доводить, що вбити стару скнару тобі було б не так вже й важко. Тим більше за таку суму, в яку оцінюють її маєток. Вона переписала на тебе мало не все! — крикнув просто в обличчя підозрюваної. — А там майже мільйон гривень!

    Дівчина відхилилася від підстаркуватого поліцейського. Скривилася з відразою. Помовчала мить, вражено крутнула головою. А тоді процідила крізь зуби:

− Те, що я не вважала пані Тамару щедрою людиною ще не означає, що я її вбила. А про мільйон вперше чую. Якщо ви не помітили, жінка жила в старому котеджі, де вже років тридцять не було ремонту, економила на опаленні і харчувалася гірше, ніж її собака. Мені і в голову б не прийшло, що в неї десь захований мішок грошей!

   Останнє речення Інна сказала голосніше, емоційно. Підкреслила всю абсурдність звинувачень. Та слідчого це не зупинило.

− Ти могла якось дізнатися. Навіть випадково. Проводила з жінкою немало часу, вона могла колись та й проговоритися.

− Угу, — скептично скривилася. — Звісно. Так само, як і ще комусь, з ким контактувала. Чого ви вчепилися до мене?! Може вона розповіла про свої мільйони медсестрі, яка приходила робити їй уколи, може водієві, який часом возив її по справах на машині, або ще комусь. Близьких людей в неї не було, наскільки я знаю, але знайомих набереться чимало! Ви вже всіх перевірили? Чи просто йдете легшим шляхом? Звісно, легше натиснути на беззахисну сироту і вибити з неї зізнання, ніж шукати справжнього вбивцю!

− Ну, твоя беззахисність, дорогенька, це ще... Під питанням. Так, що краще не огризайся. Думаєш, ми не знаємо про твоє минуле? Не вперше робити злочин, так? Забула? Справа Галенко три роки тому... — єхидно протягнув, намагаючись зачепити за живе. — Цього разу тобі не вийти сухою з води.

   Дівчина важко видихнула, опустила очі. Підперла голову рукою. Слідчий задоволено хмикнув. Наступне питання було:

− А, що ти скажеш про своє алібі на час убивства? В квартирі з шиншилою? Це не алібі, дорогенька. Вза-га-лі, — по складах вимовив, тріумфуючи.