Розділ 4

Відповідді та нові питання та проблеми 

Холодне повітря обрушило свою силу на нього. Щойно він вийшов з порталу, він почув, як він зачинився зі звуком грому.

– Я справді пройшов через портал.– Подумав він.

Далекі звуки, які раніше долітали через портал, посилилися. Він чув гул голосів, які лунали десь попереду. .

Підлога тунелю була виклана рівненькою лавандовою бруківкою .

– Ну що ж всерівно портал закрився відступати вже нема куди.

Ферім рушив уперед, рухаючись звивистим тунелем. Незабаром він помітив лампочки, які освітлювали тунель; принаймні спершу йому здалося, що то лампочки. Але як тільки він наблизився до першої...Він осягнув.

– Це точно не лампочка з мого світу .Хоча було б дивно ,якби тут були звичайні лампочки.

Його погляду відкрилася скляна сфера, всередині якої були якісь дивні лавандові кристали, які росли зі стіни тунелю. Повітря, якщо то було воно, було якимось мутним всередині. Попри те, що такий спосіб освітлення явно порожнього тунелю видавався дивним, він підловив себе на думці: "Мені подобається це синьо-лазурове світло від дивньої лампи".

Попереду виднілися за кожні кілька метрів ще такі шари. Чим далі він підходив, тим чіткіше ставало звучання міста.

Незабаром він побачив іржаві металеві ворота, прикрашені десятком таких же іржавих шестерень, а за ними він побачив далекі контури будинків і вулиць, які були освітлені таким же м'яким синьо-лавандовим світлом.

Поклавши руку на руків'я катани, він обережно потягнув ворота вперед. Ворота неохоче піддалися, відкрившись з пронизливим скрипом.

 За ними відкрилася кругла зала. Її стелю прикрашала мозаїка із зображенням кролика, що тримав у лапках годинник. Мозаїку, як і всю залу, освітлювали ті самі кришталеві сфери.

– І куди ж тепер мені вгору чи вниз ?

Хлопець дістав монетку з кишені .

– Ну що ж, десять кроків не підведіть. Якщо вгору, то орел, а якщо решка, то вниз. Якщо магія – частина всього світу, то й тобі вона повинна бути. 

–Зараз я виглядаю, напевно, як батько. Він любив покладатися на свою монетку. 

На мить його накрила туга, від якої він намагався відгородитися, залишаючи розум холоднокровним. .

– Зараз не час для чого .Ну що ж монетка непідведи.

Він підкинув монетку, зробивши у польоті кілька перекрутів, і була впіймана ним досконало відточеним рухом. Монетка лежала в його долонях, орлом всміхаючись , наче, йому зображенням князя Ярослава на лицьовій частині.

– Значить вгору. 

Ступивши спершу один крок, він почав підніматися. Старі іржаві сходи скрипіли з кожним кроком, йому лишалося лише сподіватися, що вони не такі вже старі, як здавалися, хоч і були вкриті кількома міліметровим шаром іржі. Через кілька хвилин він почав непокоїтися: він проходив прольоти один за одним, а кінця так і не було видно.

– Рано чи пізно ви ,ж всеодно маєте кудись вивести .

Незабаром він накнувся на двері зі гірського кришталю. Які були ледь прочинетими.

– Схоже на запрошення ,– знову сказав він сам до себе.

Пройшовши через них він завмер.

– Ну ,що ж до списку божевілля додолосся ше часова аномалія ,але чому я дивуюся .

Він опинився на вершині вежі, вмурованої у прямовисну скелю глибокого каньйону, від якої по боках відходили вузькі доріжки. Небо було безхмарне, але замість денного блакитного кольору на небозводі сяяли десятки далеких зоряних світів.

– За моїми відчуттями, ще не пройшло й години, а зараз має бути сама середина дня, а не глибока ніч. Вочевидь, тепер навіть часу не можна вірити. З кожним днем те, у що можна вірити, довкола стає для мене ще менше і менше.

Ферім озирнувся довкола. Він стояв у стрімкій глибокій ущелині, яку, здавалося, колись проточила в скелях давня ріка. Попереду, далеко внизу, долинав безперервний гамір міста, що, вочевидь, не засинало навіть уночі. Його вулиці мерехтіли м'яким світлом кришталевих сфер.

 Попереду він помітив інші рукави каньйону. Та, придивившись уважніше до його верхівки, відчув, як складається зовсім інша картина. Ущелина не була схожа на звичайну долину давньої ріки. Швидше за все, колись тут існувала величезна карстова печера, склепіння якої обвалилося тисячі років тому. Лише вузькі розломи залишилися відкритими, крізь них у канйон заглядало зоряне склепіння.

А далекі вузькі вулиці навіть з відстані вражали своєю химерною витонченістю. Будинки скидалися на деталі величезного механізму, який без упину працював. Краєвид заворожував його, а метеоритний дощ, який якраз почався, додавав моменту незабутньої краси і чарівності.

Спочатку над каньйоном повільно спалахнули лише кілька падаючих метеорів. Але незабаром усе небо розсікали десятки вогняних слідів. Краєвид був настільки неймовірним, що здавалося, ніби його зачарувала невідома йому сила.

Але який би не бувби чудовий краєвид, йому потрібно йти далі, відповіді самі собою не знайдуться. Окинувши останній погляд на метеоритний дощ, він рушив далі.

Він рушив уздовж лівого муру вмурованого у скельну породу. Лише маленькі, подібні до фортеційних зубців, висотою у півтора метри, між якими не було ніякої перегородки, віділяли його від стрімкого урвища, напевно, глибиною в тридцять метрів.

Незабаром мур завернув за ріг .З кожним його кроком обриси міста ставали ціткішими разом з гамером міста. Мур під невеликом кутом  поступово спускався вниз.

Незабаром він помітив хиткий на вигляд старий іржавий мостик, який знаходився прямо попереду. А зверху, під самою скелею, над ним був водоспад, бризки від якого розліталися на десятки метрів. Водоспад з гуркотом вдарявся у невелику річку, яка спокійно несла свої води каньйоном.

Недалеко від моста мур стрімко обірвався кам'яною вежою. Підійшовши до неї, він помітив металеві двері з уже знайомим йому виграяним орнаментом кролика на них. А сама ущелина тут стрімко розширилася і перетворилася з вузького каньону на велику ущелину, в низу якої тягнулися в далечінь, скільки сягало око, вишукані готичні будівлі. А до верхівки вежі долітав металевий запах, змішаний із запахами, схожими на мастила і свіжої випічки, що різко контрастували між собою. А звурху над нею і досі повільно тягнулися вогняні сліди метеорів.