Розділ 2.

Розмова за часкою мерехтливої кави.

Ліола 

Тиша старих тунелів ніби приглушувала звуки далекої погоні. Уже кілька годин Ліола блукала лабіринтами старих ходів під самим центром Дубофорта. Де-не-де давня магія, що підтримувала їхнє існування, настільки ослабла, що тунелі майже завалилися лишаючи вузький прохід. Проте саме тепер це грало їй на руку. 

Міська гвардія, яка сіла їй на хвіст, десятиліттями займалася здебільшого приборканням п'яниць, дрібних бешкетників і вгамовуванням сварок між аристократами. Для справжньої погоні їм бракувало і досвіду, і сміливості. Чим старіші були тунелі, тим небезпечнішими вони ставали — це знали всі. Та попри це далеко позаду й досі лунало відлуння важких кроків міської гвардії.

– Лімінора, ти точно певна, що знаєш, куди йдеш ?

Запитав її супутник своїм незвично притихлим голосом.

Його слова стали ще одним нагадуванням про поразку. Місяці підготовки, філігранно продуманий до найменших дрібниць план — усе пішло до Тартару.

– Я майже певна Елерменте .

Через мить відповіла вона, поправляючи безнадійно розпатлане волосся.

Вона зустрілася з ним поглядом — таким самим втомленим, як, напевно, був і її власний. Його чорне, кучеряве волосся з ледь помітним характерним металевим блиском було ще розпатланішим, ніж зазвичай, а шкіра здавалася майже білою. Він пронизливо дивився на неї своїми холодними поглядом сяючих в темряві пурпурних оцей.

– Ще не все втрачено, ми ще досі не здалися. Ти пам'ятай, що ти досі та сама Лімінора, провідниця світла первісної магії. Тож така змова полетіла до біса, але це не остання змова, яку ти зробиш. І, можливо, наступного разу ми таки покажемо тим зарозумілим вельможам, що так просто зрада представників родів-засновників цього триклятого міста не лишається без наслідків.

 –Знаєш, ти міг би розбагатіти, лише здавши мої плани . Але ти й досі зі мною попри все це божевілля.

 –Лімінора, бачу, ти остаточно втратила всі клепки. Я з тобою не лише тому, що якби не твоя родина, то я зараз зводив би кінці з кінцями в якомусь богами забутому місці. А й тому, що це і моя помста, яку я розділю з тобою за будь-якого розкладу, моя ти обезбашена подруго.

Ліола всміхнулася краєчком вуст.

 – Я щось дійсно розклеїлася. Ну що ж, Реал-Дубомире, готуйся, бо це був лише перший акт нашої помсти.

***

Віорінс

Холодне повітря карстової печери приємно охолоджувало її крила після кількох днів аномальної червневої спеки.

 Зазвичай вона віддавала перевагу літати під відкритим небом, але сорокаградусна спека була вище за її сили. Тим більше, через останні події її настрій і так був достатньо кепський, щоб літати під палючим сонцем.

Вона летіла високо під склепінням печери , на якому росли сотні сяючих кристалів, які освітлювали печеру. Але водночас вона летіла достатньо низько, щоб майже не відчувати гнітючого тиску склепіння землі над головою. Світло кристалів освітлювало акуратні ряди будиночків, що тягнулися майже на всю довжину печери.

 Деякі з них були обвиті ліанами, які рясно усіяні кольоровими квітами, що наповнювали все своїм пряним ароматом. У садах мешканців рясно росли добре відомі їй мерехтливі гриби, які надавали печері знайомого їй зеленого відтінку від свого світіння. Найбільші з них, які росли поміж кристалів у горі, були розміром з невеличкий будиночок.

Ще кілька років тому цей райончик був зовсім інший, але відколи тут оселився Наліндо Дурман, примітивши ці гриби для своїх напоїв, колишній район шахтарів сильно змінився, переважно в ту сторону, яку їй подобалося.

Пролетівши, мабуть, уже соте коло у подобі ворона, її настрій ще ніяк не покращувався, а невеликий простір пречери дратував, як ніколи.

Терпіти не можу чекати в засідці.

 Вона воліла загнати свою сьогоднішню здобич її ж улюбленими тунелями, але проблема в тому, що здобич, можливо, навіть знає тунелі підземної частини Реал-Дубомира краще за неї. Та ще й через необхідність відвести нишпорок всяких і гвардійців, та решту прихвоснів частини, розлюченою недавніми подіями еліти міста, хибними шляхами. Частина її людей мушили відводити переслідувачів хибними зачіпками.

Але вона була майже стовідсотково впевнена, що її здобич прибуде саме сюди .Наліндо був занадто сильно таємно пов'язаний з добиччю, щоб відмовити їй. Хоч вони обидва гадали, що Ліола, що Наліндо, були певні, ніхто не шукатиме її тут.

Внизу мигнуло світло, подаючи їй сигнал, що решта вже прибули, ховаючись за приховуванною магією її нинішнього союзника за обставинами.

Ворон пирнув стрімко вниз майже під прямим кутом, коли до землі лишалося кілька метрів. Вона сягнула подумки до своєї магії. За мить, перетворившись з розкішного ворона в чарівну дівчину зі знайомим всім присутнім хижим поглядом, легко приземлилася, зробивши у стрибку сальто.

Окинувши всіх присутніх поглядом, вона коротко сказала: «Починаймо»

 ***

Минуло лише кілька годин, а район Мерехтливих грибів, як його кличуть, уже повністю перебував під її контролем.

Якби вона спробувала взяти його тільки власними силами, це була б важка битва. Хоч формально район і досі значився старою шахтою, де мешкає кілька шахтарських родин ,але Дурману спроміхся перетворити це місця на свою фортецю ,де його синдикат процвітав.

На щастя для Ліоли, до неї питання є не тільки в неї, а й у наших спільних друзів, принаймні тих, хто досі такими був. Хоч останню її витівку вони їй навряд чи просто так пробачать.

Вона поставила на стіл уже п'ятий коктейль. У притулку ейфорії панувала незвична атмосфера; за сусіднім столиком, позіхаючи, нудьгував Орландо, сизокосий голова одного з кланів хранителів воріт. Час від часу, кидаючи похмурий погляд на Менталіну, яка після того, як повністю підкорила своїми ментальними здібностями весь персонал найкращого ресторану району, час від часу дразнила, атакуючи його ментальні щити, попивала вже, напевно, десятий коктейль.