Пролог

Чи замислювалися ви колись про те, що, можливо, всі ці легенди про давні цивілізації та їхні народи — реальні? Чи про те, що вампіри, перевертні та безліч інших незбагненних і загадкових створінь справді існують?

Напевно, ще деякий час тому я б вважав так само, як і більшість жителів мого світу. І напевно, ті думки, які нині вирують у мене в голові, я б уважав маячнею на межі божевілля. Але чим сильніше я намагаюся себе переконати в тому, що остані події в мойому житті лише дивна витівка моєї свідомості, тим сильніше, ну принаймні так мені здається, ці переконання посилюються.

Ще кілька місяців тому я жив непримітним і нікому не цікавим життям звичайного студента у жвавому, але водночас тихому й затишному місті Дубофорт — головному місті північного регіону Рутенії, відомого як Смарагдові ліси.

Все почалося кілька місяців тому після того, як наш з сестрою батько пішов на війну з темною імперією. Принаймні, так він написав нам. Моя сестра Мелінда і я не отримали жодних пояснень, просто він відправив коротке однакове есемем нам і все. А згодом будь-яка згадка про нього зникла, неначе хтось хотів стерти найменшу згадку про нього. А потім таємниці нашого батька разом із таємницями тих, хто зовсім не зрадів, почали буквально вивалюватися зі своїх сховок.

І тепер здається, ми випадково стали ворогами істот з татових казок.

І що з тобі тепер робити, Феріме? Який фатум підготувала тобі доля?

Сподіваюся, що серед істот з його розповідей є ті, хто зможе і захоче розповісти правду і допомогти нам. І що небезпечні істоти з його історій виявляться лише художнім перебільшенням. А розповіді про давніх владик — правда. Бо якщо це справді так, то історії про них і ті секрети, про які, за його словами, ніхто, крім нього, не знає, які він нам розказав з сестрою, можуть стати нашим шансом.

Що ж… що приготували для нас розломи між реальностями?

Я зрозумів лише одне: якщо я вирішу розгадати цю таємницю, шляху назад уже не буде.

Але ці таємниці вже самою своєю появою забрали мій спокій, натомість залишивши щось, чого я досі не можу зрозуміти.

Ніби ми з ними - одне ціле. Ніби вони чекали саме свого часу, щоб проявитися.

Як він колись казав: «Твої таємниці роблять тебе тим, ким ти є, але завжди забирають щось натомість».

Ферім відклав убік щоденник. Він ніколи раніше не вів записів, але коли сусіди й навіть його давні друзі, які знали його батька  десятки років, буквально забули , що його батько існував взагалі , починаєш дивитися на все інакше. І це — було далеко не найстрашніше з того, що сталося.

Він підвівся у своїй кімнаті старої квартири в будинку часів Червоної Імперії, де панував звичний безлад.

Старий дверний замок дзенькнув, видавши звук, схожий на ревіння дракона. Прихопивши катану зі стола, яку він знайшов серед батькових речей, принаймні, вона найбільше на неї скидалася. Вона мала прозоре лезо, схоже на суцільний кристал або діамант, відшліфований у формі клинка. Попри незвичний вигляд, меч не поступався гостротою й міцністю найкращій сталі. Руків'я ж було відлите у вигляді дракона. Ферім обережно підійшов до вхідних дверей.

Через вічко він побачив кур’єра. Його вже давно ніщо не дивувало, особливо той факт, що сьогодні він не замовляв жодної доставки.

Відчинивши двері, він побачив на вигляд звичайного юнака його віку, який підробляв у службі доставки. На ньому була пом’ята біла форма з логотипом служби доставки  «Пелікана».

– Ви Ферім Металатвед-Електрізінський? — хрипким голосом запитав він, явно зірвавши горло, читаючи ім’я з блокнота.

– Так, це я. Але я не очікував жодної доставки.

Кур'єр проігнорував його слова. Він розстібнув великий рюкзак і дістав звідти велику скриню, що здавалася давньою. Її поверхня була інкрустована сапфірами по контурах металевого  рельєф – зображення істоти, схожої на дракона-лева з  татових казок.

Хлопець також дістав ключ у формі дракона-лева. Вставивши його в іржавий замок скрині , він мовчки передав скриню Ферімові.

Щойно він  узяв її до рук, кур’єр подивився на нього збентеженим поглядом.

– Де це я? – раптом запитав він.

І не дочекавшись його відповіді, з шаленою швидкістю помчав униз сходами.

– Що це щойно було?.. Хоча, якщо чесно, за останній місяць це далеко не найдивніше, що траплялося.

Той кур’єр поводився так, ніби був зачарований. Він навіть не зреагував на те, що я вийшов до нього з катаною. Просто… проігнорував.

Може, варто було б спробувати його наздогнати. Але навряд чи він щось скаже. Він виглядав настільки зляканим, що навіть якби я його спіймав — це нічого б не змінило. А якщо він справді перебував під чарами, то й тим більше.

Залишається лише сподіватися, що ця скриня дасть хоч якусь підказку: хто її надіслав і навіщо.

Ферім зачинив двері й поставив скриню на стіл. Обережно провів пальцями по її іржавій поверхні.

Придивившись уважніше, він помітив напис під замковою щілиною. Ледь помітні срібні літери проступали крізь темний метал:

"Те, що колись було створене, не буде забуте. Воно чекатиме, доки настане час, і давнє вирине з глибин реальності, повернувши те, що було втрачено".

Ферім на мить завмер.

За мить він провернув ключ у замковій щілині.