Я відмикаю замок рукою, на котрій блистить золота обручка. Мій новоспечений чоловік стоїть поруч. Забирати свої речі одній не хотілось, а ще я надіялась що Ігоря в дома нема.
У квартирі бардак, речі порозкидані, осколки розбитої вази досі розкидані по кімнаті. Ігоря нема. Навіть не спромігся прибрати. Непевно чекає мене.
Допакувала останню сумку, коли вхідні двері відчиняються і заходить Ігор. Він зустрічає мене в коридорі, крокує в мою сторону, та бачить зібрані речі і зупиняється.
- Катю, де ти була? Я усіх знайомих обдзвонив, - з претензіями запитує мене.
- А це вже не твоє діло, - холодно відповідаю, не дивлячись на нього.
Остання сумка застібнута, можна забиратись з відси.
- Що це все значить? - киває на сумки. У коридор виходить Валентин і Ігор шоковано добавляє. – А це ще хто такий?
- Знайомся, це мій чоловік Валентин, - з задоволенням говорю, пильно вдивляючись в Ігорове обличчя. Хочу, щоб йому було боляче так, як і мені. – І я переїжджаю до нього жити.
- Який в біса чоловік? Що ти верзеш? - чую паніку в його голосі. Це добре.
Піднімаю праву руку, демонструю обручку і злісно посміхаюсь. Ось моя помста. Обличчя Ігоря біле мов стіна, очі широко розкриті, тіло нерухоме, як у статуї.
- Ти взагалі дурепа! Що ти коїш?! – оклигавшись від першого шоку кричить на мене Ігор.
Валентин не зволікає. Декілька кроків в сторону Ігоря і б’є того по обличчю. Мій колишній хлопець хитається, але не падає. Хапає рукою носа, стогне від болю.
- Ніхто не сміє ображати мою дружину. Особливо ти, - від грізного голосу мого чоловіка навіть я здригнулась. Він вміє постояти за себе і за близьких. Ще ніколи за мене так не заступались і я вдячна йому за це.
Хапаю в обидві руки сумки, Валентин бере більші і важчі. Дивлюсь в останнє на скрученого і приниженого Ігоря. Здачі він побоявся віддати. Він такий.
- Бувай, Ігоре, - кидаю байдуже слова на прощання.
І ми виходимо з квартири. Так просто, з допомогою Валентина, я перекреслюю шість років стосунків, які зайшли у глухий кут.