Розділ 3.

Безшумно підірвавши склад із боєприпасами,

 партизани рушили далі…

Ранок почався зі світанку. Точніше, не так. Світанок оголосив ранок. За вікном безперестану лунало похрюкування, верещання, ґелґотання, мукання і чорт знає що ще. Я натягнула подушку на голову, але «батька руської демократії» це не врятувало. Попручавшись ще хвилин десять, зрозуміла: хочеш не хочеш, а вставати доведеться. Позітхавши над своєю незавидною долею, відправилася в душ і потім, сподіваючись на каву, — на кухню.

Зайшовши до звичної, улюбленої кухні, я прокинулася й без кави — за столом поважно сиділи домовик, кіт і по одному представнику лісової живності. Лось у кухню не помістився, тож його морда з розлогими рогами органічно вписалася в розімкнуте вікно. Лось мотав головою і намагався непомітно, як йому здавалося, відсунути горщик із геранню.

Зовнішній вигляд домовика вражав масштабом польоту фантазії. Зазвичай охайний господар наших володінь сьогодні виглядав розпатланим. У бороду були вплетені гілочки, а вдягнений він був, окрім свого улюбленого спортивного костюма, у шматки якоїсь сітки. Обличчя навскіс розмальоване сажею. Загальне враження — до нас завітав партизан-аматор. Пафнутій, білка та їжак сиділи на столі, кабан умостився поруч.

— Васюню! — заревів Пафнутій. — Ми до ради готові!

Гікнувши, я про всяк випадок протерла очі й уточнила: — А, власне, що за цирк?

— Як це що?! — звився котяра. — Ми тут тактику і стратегію подальших дій розробляємо. Як із супостатом невідомим боротися. А ти наші благі наміри цирком називаєш! Недобре, Василісо!

Я задумалася, а потім посоромилася. Поки я дрихла, живність моя, виявляється, тактику зі стратегією розробляла. От ні в житті б не повірила, що білкам відоме слово «стратегія», а кабанам — «тактика».

Вирішивши більше не гнівити військову раду, почала потихеньку підбиратися до кавника. Війна війною, а кава за розкладом.

Дібравшись до омріяної чашки, я з благанням в очах глянула на домовика. Феофан підхопився, і тут же на столі з'явилися вчорашні пиріжки.

Зрозумівши, що ради мені не уникнути, я сьорбнула кави, відкусила пирога й поцікавилася, чи були звістки від лісовика?

Як з'ясувалося — звісток не було. Ось це й насторожило. Щоб лісовик у відповідь на кошик із пирогами не прислав кошик якихось лісових смаколиків — такого бути не могло. Отже, Никифор у біді. Допивши каву, я оголосила генштабу, що вирушаю на розвідку негайно.

Проводжали мене усім лісовим миром. Пафнутій особисто перевірив, чи добре на мені закріплений пошуковий браслет і чи не забула я заклинання магопошти. Домовик усе норовив засунути мені в бічні кишені штанів парочку пирогів. Сказав, якщо їсти не захочу — то хоч покришу їх, щоб потім за крихтами дорогу назад знайти і не заблукати. Довелося нагадати, чим закінчилася ця відома казка. Білки навперебій пропонували допомогти розмалювати сажею обличчя, як у Феофана. Кабан в обнімку з лосем просльозилися й сказали, що якщо раптом що, то вони... ну, загалом, я зрозуміла…

Вийшовши за ворота, помахала тим, хто залишився в дворі, і заглибилася в ліс. По ходу руху вирішила зазирнути до водяника.

Водяник, Буль тисяча сто шістдесят сьомий, мешкав у вирі неподалік від Клинової. Характер мав поступливий і незлобливий. Влітку розважався тим, що підкидав сильною течією дітлахів угору, від чого вони заливалися сміхом. Взимку відсипався на мулистому дні виру. Господарем був добрим. Риба в наших околицях не переводилася, вода була чистою. Мені як спадковій відьмі зрадів і познайомив із лісовиком Никифором. На відміну від водяника, лісовик був інтровертом. Товариства не любив, волів відсиджуватися в лісі. В гості його було не докликатися. Але з ним у нас теж установилися теплі стосунки.

Єдина незгода, яка була у нас із лісовиком, — це стиль мого одягу. Лісовик сичав і лаявся на мої штани. Твердив, що пристойні відьми ходять виключно в сукнях та спідницях. Як заведено здавна. На всі мої переконання, що в джинсах і кросівках набагато зручніше, — уперто мотав головою. Але, бачачи, що я не здаюся, — змирився.

Вийшовши до річки, пройшлася вздовж неї в бік виру. Погода розігнала всіх любителів поплавати чи порибалити. На моє щастя, на березі нікого не було, тож у мене не виникло потреби відводити очі випадковим свідкам. Підійшовши до улюбленого затишного куточка Буля, виявила його і лісовика з виразом крайньої занепокоєності на обличчях.

— День добрий, шановні! — привітала я їх.

— Василісушко, та який він добрий, — зметнувся на хвилях Буль. — Он глянь, Никифор увесь ізвівся. Ліс свій покинув.

Наблизившись до господарів тутешніх земель і води, я вмостилася на поваленому дереві поруч із лісовиком. Вигляд у лісовика був — краще в труну кладуть, щоправда, я не знаю, в якому саме вигляді лісовиків туди кладуть, але загальне враження Никифор справляв гнітюче.

— Ну, розповідайте, що сталося і чому звірі мігрують у мій двір?

— Це ти ще в свою криницю не заглядала, — зітхнув Буль.

— Та невже? А мене й там сюрпризи чекають?

У відповідь мені пролунали лише важкі зітхання.

Ми посиділи мовчки. Лісовик із водяником жалібно зітхали. Я терпляче чекала виразної розповіді.