Розділ 2.

Земля в Сонячній системі відіграє роль божевільні.

Третій день іде дощ — не літній, не лагідний, хоч за вікном і початок серпня. Похмуре небо повисло свинцевою важкістю. Дрібні бризки сповзають по склу. Я сиджу біля вікна й депресую. Навпроти сидить домовик, дядько Феофан, прихльобує чай із блюдечка.

— Василісушко, ти б відволіклася, ну не можна ж третій день сумувати. Ти, мабуть, казки переплутала. Царівна-Несміяна в іншій була.

— Дядьку Феофане, ну що робити — сонцезалежна я. Не можу довго під хмарами бути. Навіть шоколадка не допомагає. Так і хочеться якусь капость учинити. А мені не можна, я відьма добра.

Домовик зітхнув і задумливо відсьорбнув із блюдця.

Минув місяць із тих пам'ятних днів, коли я, наче легендарна фортеця, переходила з рук у руки. Повернувшись додому, я впритул зайнялася своєю магічною самоосвітою. Відьми з кола допомагали як могли. Практично у кожної була своя спеціалізація.

Відьма Ярослава теж виявилася травницею та зіллєваркою. Поділилася зі мною своїми рецептами з відьмацької книги. Я ту книгу як побачила, так рученята одразу зачесалися її прихватизувати — хоч на деньок. Але Ярослава, від щедрот душевних, затрималася у мене на чотири дні й дозволила переписати те, що було мені цікаво, а заодно провела майстер-клас із зіллєваріння. Тож тепер такі дрібниці, як магічне перенесення, давалися мені з легкістю. Заодно освоїла мазь левітації. Корисна, я вам скажу, штука. Оскільки ступи у мене своєї не було (видавали її тільки по закінченню навчання та складанню іспиту), а на мітлі я літала кепсько, то ця мазь виявилася як ніколи доречною.

Найстарша відьма, Мстислава, виявилася відаючою стихіями, або, як її позаочі називали, стихійницею. Ось заняття з нею давалися мені не так легко. Пару разів викликала ураган — добре хоч вона поруч була та вчасно підправила мою невчасно розбушевану фантазію.

Решта відьом теж по черзі гостювали у мене й передавали свої знання.

Загалом місяць минув насичено й плідно. Невідомі мужі не докучали. Від дракона теж не було звісток. Це викликало якщо не злість, то досаду. Я, звісно, переконувала себе, що секс — це не привід для знайомства і тим паче не привід для продовження стосунків, і що ми живемо в сучасному світі (нехай деяким і виповнилося дві тисячі років), а в цьому світі зелене світло дано саме вільним стосункам. Але злість і досада таки мали місце.

Пафнутій цілими днями десь пропадав, додому приходив тільки поїсти, пояснюючи це тим, що йому триста років і нерви у нього слабкі. А слабкі нерви, як відомо, лікуються позитивними емоціями, по які він і вирушав щодня, а то й щоночі. Але в цілому мені було нудно й тужливо.

Дивлячись, як краплі дощу малюють струмочки на віконному склі, я вже було вирішила виїхати в міську квартиру, тим паче, що бабуся поїхала погостювати до подруги, залишивши мене й будинок на господарського Феофана.

Поява Феофана в нашому домі — окрема історія. Його привів Пафнутій.

Якось під вечір Пафнутій заявився із загадковою-презагадковою мордою. І почав здалеку: — Васю, давно хотів із тобою поговорити. Поважаюча себе відьма не може жити сама.

Я як стояла, так і сіла. — Пафо, ти, мабуть, валеріанки об'ївся? Забув, як від женихів шарахалися та відьмацький ескадрон на допомогу звали?

— Васю, я не про те. У кожної поважаючої себе відьми має бути домовик!

— Та де ж я його візьму? — З домовиками у казковому світі напруженка. І живуть вони тільки у слов'янських відьом. Це наша споконвічно слов'янська нечисть. Хоча язик не повертається їх нечистю назвати.

Взагалі домовики — істоти маловивчені, навіть у сучасному магічному світі. Вони рідко з'являються перед чужими, а до господарів своїх домівок ставляться по-різному: або вередують і переводять дрібними капостями, або допомагають у всьому. Мати хороші стосунки з домовиком — щастя велике. Та й приманити його в дім — теж завдання не з легких.

Я нерозуміюче вставилася на Тринадцятого. — Ех, Васюню, що б ти без мене робила! — з цими словами кіт шугнув назад за двері й буквально вштовхнув до хати малесенького чоловічка. Такий собі дядюшка Ау. Ні, серйозно. Очі-борода-шапка-ручки-ніжки. Весь замазураний і якийсь потертий.

Ми з чоловічком уставилися один на одного. Я взагалі не вірила, що колись побачу ДОМОВИКА! Чоловічок шаркнув ніжкою, витер замазаний ніс рукавом і умильно глянув на мене.

— Ві-і-ітьмочка, справжня! Нарешті! Який я радий, який я щасливий! Я вже думав, що кінець мій прийшов, — і заплакав.

Ми з Пафнутієм перезирнулися й кинулися його втішати.

Через дві години відмитий, підстрижений і причесаний Феофан, перевдягнений у мій дитячий спортивний костюм (який дивом затримався на горищі й був знайдений Пафнутієм), сидів на кухні, попиваючи чай із баранками, і розповідав про себе. Ми з Пафнутієм сиділи в обнімку й співпереживали.

У магічному світі рідко, але трапляються великі неприємності та втрати. Сто п'ятдесят років тому, під час чергового протистояння «цих і тих», загинула відьма Феофана. Зі смертю відьми руйнується і її хатинка, і слабшають усі істоти, які були з нею пов'язані. Весь цей час Феофан шукав нову відьму, але сили його танули, і, зневірившись, він вирішив піти в ліс і провести там залишок своїх днів. Якраз у лісі під кущем його й знайшов Пафнутій. Феофан спочатку не повірив своїй удачі, а потім посоромився і вирішив, що я не погоджуся його в дім прийняти. Тринадцятий практично волоком тягнув домовика до нашої хати.