***

Зранку в електричці було як завжди шумно. До великого міста їхали й молоді люди на роботу, й поважні старенькі по своїх справах. Усе гуло, всі говорили про щось своє, шаруділи одягом, сумками і вранішніми газетами. Хтось, снідав, бо не встиг зробити цього вдома, хтось з інтелігентним виглядом читав книжку, а хтось просто із сумом дивився у вікно.

Тут пахло залізницею, їжею, потом, цигарками, осінніми квітами і чимось незрозумілим, чимось, що завжди тривожило всіх тих, хто коли-небудь бував у дорозі.

У кутку біля самого виходу сиділа поважного віку пара. Дідо, відхилившись назад на сидінні, дрімав, а бабчині сірі вологі оченята бігали салоном, і нахабно чіплялися до всіх, хто хоч трохи вирізнявся із натовпу. Навпроти сидів  їхній сусід, робочий мужчина років тридцяти, що часто не гребував склянкою, і сусідка – не дуже охайна жінка у віці за сорок. З під її червонясто-вицвілого берета вибивалися пасма каштанового із легкою сивиною волосся. Вона ввесь час здіймала своїми грубими руками засмальцьоване коричневе пальто так, ніби щось під ним тримала, і заглядала собі під комір.

Старенька приглядалась до неї декілька хвилин, і вирішила, що сусідка везе із собою якусь невелику тварину. Проте цікавість переважила, і вона вирішила спитати:

– Любонько, ще це ти там ховаєш?

Жінка підняла очі і з подивом зиркнула на стару.

– Я сина свого везу – сказала вона грубо і з гордістю одночасно.

Її вже давно вважали божевільною, і тому такій відповіді ніхто не здивувався. Вона жила відлюдкувато, і часто від самотності навіть говорила сама з собою. Її єдиному сину було вісім, і він мешкав  у місті з батьком. Це знали всі.

Старенька зітхнула і з жалем, проте повчальним тоном сказала:

– Доню, тут нема твого сина. Де ж він тут? Хіба він, такий великий хлопчина, помістився б в тебе за пазухою? Не кажи дурниць, любонько.

– Я і не кажу, - відповіла жінка, поспішно розстібаючи пальто. І з нього викотилось щось космате  й закривавлене.