Розділ восьмий

Суботній вечір огорнув берег Чорного озера такою густою білою пеленою, що замок Гоґвортс здавався лише далекою, примарною тінню з розмитими вогнями стрільчастих вікон. Проте біля важких чорних маж Волхового Двору панував затишок, зовсім не схожий на прохолодну й вологу британську осінь. Українці розпалили велике багаття, яке дивним чином не давало ядучого диму, лише м'яко потріскувало й пахло чебрецем, полином та сухими карпатськими травами. Язики полум'я мали незвичний блідо-синій відтінок — ознаку відьомського підпалу.

Рая та Ада витягли з воза кілька глиняних глечиків із гарячим трав'яним узваром та велику тарілку з домашнім печивом, яке їм потайки передали кухарки з Волхового Двору перед самим від'їздом.

Першими на запах трав прийшли дурмстрангівці. Віктор Крам, зазвичай похмурий, сутулий і затиснутий під прицілом сотень допитливих очей у замку, тут, далеко від сторонніх, помітно розслабився. Він скинув свій важкий хутряний плащ на перекинуту колоду і сів поруч із Гнатом, прийнявши з його рук гарячий глиняний кухоль.

— У вас правильний вогонь, — тихо сказав Крам, кивнувши на сині іскри. Його англійська була важкою, з сильним акцентом, але мольфари розуміли його без зусиль. — Англійське вогнище гріє тільки коліна. А це... це гріє кров. У нас у горах чаклують схоже.

— Бо гори всюди мають одну мову, — відгукнувся Гнат, ворушачи вугілля довгою сухою гілкою. Навколо його пальців ледь помітно кружляв легкий вітерець, роздмухуючи полум’я. — Ваші конюхи казали, що ви припливли на кораблі з самого дна озера? Зухвало.

За кілька хвилин з боку замку наблизилися ще три постаті. Гаррі, Рон і Герміона йшли повільно, несміливо переступаючи через коріння старих дерев. Рон крутив у руках свою чарівну паличку, з острахом поглядаючи на примарних волів, що лежали неподалік у тумані й світилися зсередини блідо-сизими зорями.

— Привіт, — Гаррі першим підійшов до вогнища, ніяково тупцюючи на місці. — Можна до вас? У замку сьогодні занадто галасливо через цей Кубок.

— Сідайте, британці, — Ада посунулася на лавці, звільняючи місце й підморгуючи Рону. Той миттєво почервонів до самих кінчиків вух і ледь не перечепився через власну мантію, сідаючи поруч. — Спробуйте узвар. Це краще, ніж ваш гарбузовий сік, від якого вже зуби зводить.

Герміона, щойно примостившись на краєчку скрині, одразу ж зазирнула в обличчя Дани своїми пильними карими очима. Її погляд світився сумішшю захоплення та наукового азарту. 

— Ми хотіли запитати... — випалила вона, дивлячись на руки дівчини. — Я спостерігала за вами в залі. Як ви чаклуєте без паличок? Нас у школі з першого курсу вчать, що без чіткого концентратора магічний сплеск просто вибухне в руках або піде неконтрольованим відкатом! В «Анналах чарівництва» зазначено, що безпаличкова магія вимагає неймовірних внутрішніх зусиль.

Степан, який сидів трохи далі й зосереджено перебирав стебла сухої трави, тихо й м'яко посміхнувся: 

— Паличка — це як повідець для собаки, Герміоно. Якщо ти не контролюєш свою силу власною волею і розумом, тобі потрібен намордник із дерева. Нас із семи років вчать: магія — це твоя кров, твій подих. Ти ж не береш паличку, щоб змусити своє серце битися?

Гаррі уважно подивився на Дану. Вона сиділа трохи осторонь, загорнувшись у чорне пальто, і дивилася на воду озера, ховаючи за важкими пасмами темного волосся свої глибокі зелені очі. 

— Але ж це вимагає неймовірної концентрації, — тихо сказав він. — Я знаю, як це — коли магія виривається сама, коли ти злий або наляканий. Це важко стримати.

Дана нарешті повернула до нього голову. У відблисках синього відьомського вогню її зелені очі здавалися двома шматочками нефриту. 

— Важливо не стримувати, Гаррі. Важливо дати їй напрямок. Магія не хоче вибухати. Вона хоче виконати твою волю. Якщо твоя воля тверда — вона слухатиметься навіть кінчика твого мізинця.

Рон із глибокою підозрою відкусив шматочок печива, очікуючи, що воно перетворить його на канарку, але вже за хвилину жував із таким захватом, що Іван лише добродушно посміхнувся й підсунув йому цілу тарілку.

У цей вечір підлітки з трьох абсолютно різних світів вперше забули про майбутнє випробування. Вони сміялися, порівнювали суворий характер професорки Макґонеґел із деспотичними мольфарами-вчителями, ділилися історіями про шкільні витівки. На мить Дані здалося, що вона — звичайна дівчина, у якої попереду ціле життя, повне простих радостей, а не таємне закляття «Порожнечі» в кишені та список із шести потенційних убивць, де першим номером стояв Костянтин Вогняний.

Але туман навколо озера ставав дедалі холоднішим. Багаття почало повільно згасати, залишаючи по собі лише сизий попіл. Коли остання іскра згасла в повітрі, підлітки почали підводитися, прощаючись і збираючись до замку. Час розмов добіг кінця. Наближалася ніч, яка мала змінити все.

Наступного дня атмосфера свята зникла безслідно, поступавшись місцем липкому, важкому передчуттю. Велика зала Гоґвортсу більше не пахла затишним чебрецем чи солодким печивом. Повітря було наелектризоване сотнями шепотів, які відлунювали від високої кам'яної стелі, де замість неба клубилися грозові, майже чорні хмари.

Усі столи були притиснуті до стін, звільняючи центр зали, де на дерев'яному постаменті височів він — Кубок Вогню. Стародавній артефакт більше не випускав мирних блакитних іскор. Його полум’я пульсувало злісним, багряно-червоним світлом, кидаючи криваві відблиски на обличчя учнів та наляканих першокурсників.

Делегація Волхового Двору увійшла останньою, зайнявши свої місця за столом Гриффіндору. Дана йшла з прямою спиною, але її пальці в кишенях пальта були стиснуті в кулаки.

Альбус Дамблдор повільно підійшов до артефакту. Щойно його довга мантія хитнулася біля постаменту, Кубок різко виплюнув першу іскру — довгу, яскраву, наче язик розлюченої змії. Обвуглений пергамент упав директору прямо в долоню.

— Чемпіон Дурмстрангу — Віктор Крам! — проголосив Дамблдор.