Розділ сьомий

Гоґвортс спав, огорнутий густим шотландським туманом, який приховував навіть обриси Астрономічної вежі. Раптом повітря над забороненою лінією антитрансгресійних бар’єрів здригнулося й натягнулося, як струна. Без жодного звуку, без спалахів чи гуркоту, з білої пелени випливли вони.

Чорні чумацькі мажі котилися травою так плавно, ніби пливли по воді. Важке полотно їхніх дахів поглинало світло зірок, а примарні воли, виткані з сизого потойбічного диму, не залишали відбитків копит. Крізь їхні напівпрозорі грудні клітки було видно, як пульсує бліде магічне світло, замінюючи серцебиття. Коли перша мажа зупинилася біля головних воріт, смолоскипи на колонах раптом змінили колір із оранжевого на тривожний синій — древні чари замку зреагували на присутність чужої, неструктурованої сили.

Важкі дубові двері Гоґвортсу відчинилися з неохочим скрипом. На порозі з’явилася невелика група: Альбус Дамблдор у мерехтливій мантії, професорка Макґонеґел, яка суворо підтиснула губи, та Аластор Муді, чиє магічне око шалено оберталося в очниці.

— Ви запізнилися на банкет, — м’яко промовив Дамблдор, зробивши крок вперед. Його очі за скельцями окулярів-половинок пильно вивчали примарних волів. — Ми вже почали хвилюватися, що сови з нашими листами десь заблукали над морем.

Дана зійшла на траву першою. Її чорне пальто було застебнуте на всі ґудзики, а волосся здавалося частиною туману. Слідом за нею вийшли Олена та Пан Мефодій. Останній поправив свою важку шубу з вовчого хутра й холодно подивився на директора.

— Ми не запізнилися, Альбусе, — сухо відповів Мефодій, і його голос пролунав над подвір'ям як удар дзвона. — Ми просто дали вам час підготувати місце для справжніх гостей. Мої учні не звикли до зайвого галасу та черг за їжею.

— Це що ще за чортівня? — прохрипів Муді, вказуючи палицею на мажі. — Вони не трансгресували, вони просто... просочилися крізь щити. Дамблдоре, я не бачу ні паличок, ні порталів. Це порушення всіх протоколів безпеки Міністерства!

— Безпека — це ілюзія, Аласторе, — кинула Олена, проходячи повз нього. Від неї пахнуло полином і передгрозовим небом. — Особливо, коли ви намагаєтеся закрити двері перед тими, хто вміє проходити крізь стіни.

Українська делегація рушила до замку. Коли вони заходили у вестибюль, Дана зупинилася біля Кубка Вогню. Стародавній артефакт, що стояв на дерев'яному постаменті, раптом випустив сніп іскор. Його блакитне полум’я нервово смикнулося, витягнувшись у бік дівчини, ніби відчуло споріднену душу — таку ж заблоковану і спраглу до виходу бурю.

Британські викладачі замовкли. Вони розраховували на офіційний візит, а отримали прибуття тіней із минулого, про яке в їхніх підручниках було написано лише дрібним шрифтом.

— Ведіть до наших кімнат, — коротко кивнула Олена, не зводячи очей із Кубка. — Завтра нам буде про що поговорити.

Ранок у Великій залі розпочався не з дзвіну тарілок, а з раптової, густої тиші. Коли делегація Волхового Двору увійшла крізь подвійні двері, сотні голів синхронно повернулися в їхній бік. Українці не були схожі на вишуканих французів із Бобатону чи суворих хлопців із Дурмстрангу. Вони були вдягнені в темні, майже вугільні однострої, розшиті срібною ниткою, що тьмяно мерехтіла навіть при слабкому світлі свічок.

Пан Мефодій кивнув у бік довгого столу під знаменами з левом. — Гриффіндор, — коротко кинув він. — Кажуть, там цінують відвагу. Подивимося, чи вистачить її їм, щоб поділитися сніданком.

Дана йшла на чолі групи, відчуваючи на собі десятки допитливих поглядів. Вона сіла на вільне місце поруч із дівчиною з розпатланим волоссям і купою книг перед нею. Гнат та Іван примостилися навпроти рудого хлопця, який у цей момент тримав у руці тост і буквально застиг з відкритим ротом.

— Е-е... привіт? Я Рон. Рон Візлі, — пробурмотів хлопець, нарешті опустивши тост. Його очі бігали по срібних ґудзиках на рукаві Івана, які здавалися живими.

— Дана, — коротко відповіла вона, не поспішаючи тягнутися до їжі.

Дівчина поруч із нею — Герміона Ґрейнджер — миттєво відклала книгу «Нумерологія та граматика» і випрямилася, дивлячись на Дану з сумішшю захоплення та наукового азарту.

— Я читала про Волхов Двор в «Історії магічної освіти Європи»! — випалила Герміона. — Але там було сказано, що ваша школа закрилася для міжнародних контактів ще в дев’ятнадцятому столітті через конфлікт із Міжнародною конфедерацією чарівників щодо... е-е... методів навчання.

— Ми не закрилися, — Ада, що сіла трохи далі, нахилилася вперед і підморгнула Рону, від чого той миттєво почервонів до самих кінчиків вух. — Ми просто чекали, поки ви виростете достатньо, щоб нам було з ким поговорити. Ваша магія занадто... задокументована. Ми любимо простір.

— А де ваші палички? — запитав хлопець із окулярами та шрамом на лобі — Гаррі Поттер. Він дивився на порожні руки українців з неприхованим подивом.

Дана повільно підняла свою праву долоню. Між її пальцями на мить пробігла тонка срібна іскра, змусивши ложку на столі ледь помітно здригнутися.

— Нам не потрібні підпорки, щоб тримати рівновагу, — спокійно сказала вона.

Гаррі і Гарміона перезирнулися. В повітрі зависла напруга — не ворожа, але відчутна, як перед грозою. Британці звикли до формул і точних рухів деревом, а перед ними сиділи люди, які, здавалося, самі були стихією.

— Спробуй вівсянку, — запропонував Рон, намагаючись розрядити атмосферу. — Вона сьогодні майже без грудочок.

Дана ледь помітно посміхнулася кутиками вуст. Це було так по-людськи просто, що «Порожнеча» всередині неї на мить вгамувалася. 

Коли сніданок добігав кінця, залом прокотився важкий гул кроків. Учні Дурмстрангу, що зазвичай трималися окремою похмурою групою, цього разу цілеспрямовано попрямували до столу Гриффіндору. Очолював їх Віктор Крам, але він тримався на пів кроку позаду старшого хлопця з обличчям, посіченим дрібними шрамами.

Вони зупинилися навпроти українців. Студенти Гоґвортсу затамували подих, очікуючи сутички — надто вже схожими здавалися ці дві групи «північних варварів».