Розділ четвертий

Осінь у Волховому Дворі була не золотою, а мідною й вологою. Старий сад за головним корпусом скидав листя так, ніби намагався закопати під ним усі таємниці літа. Дана любила це місце — тут можна було сховатися від галасу близнят і від власної самотності, яка іноді накочувала, як приплив у похмурий день.

Вона знайшла його біля покрученої старої яблуні. Гнат сидів прямо на корінні, спершись спиною на стовбур. Його ідеальний камзол був розстебнутий, а на щоці виднівся слід від бруду. Поруч на землі лежав зім'ятий конверт із важким сургучем — черговий «привіт» від батька.

Гнат не помітив її. Він зосереджено дивився на купу сухого листя перед собою. Його пальці ледь помітно тремтіли, а губи ворушилися у беззвучному заклятті. Раптом повітря навколо листя здригнулося, закрутилося маленьким вихором, але замість того, щоб спалахнути гарячим мольфарським вогнем, вітер лише розметав сміття в різні боки, засипавши хлопчика попелом і пилом.

Гнат тихо, по-дорослому вилаявся і вдарив кулаком по кореню.

— Ти неправильно тримаєш лікті, — тихо сказала Дана, виходячи з-за кущів терну.

Хлопчик здригнувся і миттєво начепив свою звичну маску зверхності, хоча почервонілі очі видавали його з головою.

— Тебе не вчили, що підглядати за старшими — це ознака поганого виховання? — кинув він, намагаючись обтрусити попіл із рукавів.

— Ми однолітки, Гнате, — Дана підійшла ближче і сіла на сусіднє коріння, тримаючи дистанцію. — І я не підглядала. Я тут сиджу щодня. Це ти прийшов на моє місце.

Гнат хотів щось відрізати, але погляд його впав на розкидане листя, і вся його пиха раптом зникла. Він згорбився, стаючи схожим на звичайну перелякану дитину.

— Батько каже, що я — ганьба. Що в вісім років він уже міг підпалити дерево одним подихом. А я навіть листя не можу зігріти.

Дана мовчала. Вона знала, що таке бути «не такою». У «Лілеї» її вважали бракованою, бо її не забирали. Тут її вважали «порожнечею». Вона дістала з кишені кисет, який їй дала Рая, і витягла звідти часточку сушеного яблука.

— Хочеш? — вона простягнула йому ласощі. — Рая каже, вони заспокоюють думки.

Гнат здивовано подивився на її руку. Він вагався кілька секунд, а потім обережно взяв скибку.

— Знаєш, Вітрук... — він відкусив шматочок і гірко всміхнувся. — Іноді я заздрю, що в тебе немає прізвища. Тобі не треба щодня доводити, що ти на нього заслуговуєш. У тебе немає роду, який стоїть за спиною і чекає, поки ти спіткнешся.

— Зате в мене немає нічого, крім того, що я сама зможу взяти, — відповіла Дана, дивлячись на сіре небо. — Можливо, це і є справжня воля.

Вони сиділи вдвох під старою яблунею, жуючи сушені яблука. У цей вечір Гнат вперше не назвав її приблудою, а Дана вперше побачила, що золота клітка може бути набагато тіснішою за стіни дитячого будинку. Між ними ще не було дружби, але вже з'явилося спільне мовчання — міцне, як камінь, на якому стояв Волхов Двор.

Сім років промайнули, як один затяжний стрибок крізь вогонь. Тепер це була вже не та купка наляканих дітей. На березі річки, що огинала пагорб Волхового Двору, сиділа компанія, від якої віяло силою та юнацькою зухвалістю.

Дана сиділа на самому краю урвища, звісивши ноги. Її дитяча пухкість зникла, поступившись місцем гострим вилицям та гнучкості молодої вовчиці. Поруч, як завжди, влаштувалися Ада і Рая — вони стали справжніми красунями, хоча Ада тепер підкреслювала очі темними тінями, а Рая заплітала у волосся живі квіти, що не в’янули тижнями.

Гнат, який став вищим за всіх і ширшим у плечах, нервово крутив у руках ніж. Поруч із ним сиділи його родичі: Іван, масивний і спокійний, як скеля, та Степан — тонкий, з довгими музичними пальцями, який постійно перебирав стебла трави.

— Завтра все зміниться, — порушив тишу Іван. Його голос уже став низьким, чоловічим. — Після Кола ми перестанемо бути просто «вихованцями». Ми станемо Майстрами.

— Або підемо підмітати вулиці, якщо сектор не загориться, — хмикнула Ада, хоча в її очах промайнула тривога.

— У тебе точно загориться, — Рая штовхнула сестру ліктем. — Ти вже зараз маніпулюєш кухарем так, що він віддає нам найкращі пироги. Це чисте Відьомство.

— А ти, Степане? — Дана повернула голову до молодшого Завірюхи. — Все ще сподіваєшся на Знахарство?

Степан зітхнув, не піднімаючи очей. 

— Батько прислав листа. Каже, якщо я не стану Мольфаром, як Гнат та Іван, я можу не повертатися на канікули. Але я не відчуваю вітру. Я відчуваю, як болить це листя, коли його топчуть.

— Кров не завжди питає дозволу у батьків, — Гнат кинув ніж, і той ідеально встромився в корінь дерева. Він подивився на Дану. — А ти, Вітрук? Ти сім років була «сірою конячкою». Знахарство? Чи таки підеш у Відьми до своєї Олени?

Дана лише знизала плечима, приховуючи внутрішнє тремтіння. 

— Я просто хочу знати, хто я. Без прізвищ і очікувань.

Вони дивилися на воду, що стрімко неслася кудись у темряву.

У спальні дівчат панувала така тиша, що було чути, як у кутку скрегоче старий цвіркун. Ада і Рая нарешті заснули, обійнявшись, ніби намагалися втримати одна одну перед неминучим розставанням. Але Дана не могла навіть заплющити очей.

Вона тихо піднялася, накинула на плечі темну шаль і підійшла до великого дзеркала в повний зріст, що стояло в ніші. У слабкому світлі місяця її відображення здавалося чужим. У чотирнадцять вона стала тонкою, високою, з тими самими «відьомськими» очима, які тепер дивилися на неї з тривогою.

— Хто ти? — прошепотіла вона власному відображенню.

Дана заплющила очі й спробувала уявити себе Знахаркою. Вона зосередилася на долонях, згадуючи тепло, яке іноді відчувала, коли допомагала Раї з травами. Їй здалося, що в повітрі запахне м’ятою, а по руках розіллється спокій. Але замість спокою вона відчула лише порожнечу. Знахарство потребувало терпіння, якого в неї не було.

Тоді вона уявила себе Мольфаркою. Вона згадала Гната, згадала ту силу, що змушувала літери ворушитися. Дана спробувала покликати вітер, відчути, як кров стає грозою. На мить у кімнаті справді хитнулася фіранка, а в грудях щось боляче штовхнулося, ніби запертий звір. Але цей звір був занадто глибоко, за зачиненими дверима, до яких у неї не було ключа.