Розділ третій

Перший навчальний ранок у Волховому Дворі почався не з дзвінка, а з низького, густого звуку трембіти, що прокотився коридорами. Дана прокинулася миттєво. У «Лілеї» її будив різкий крик виховательки або гуркіт залізного черпака по каструлі, але цей звук... він ніби лоскотав хребет, змушуючи кров швидше бігти по жилах.

Навчальний клас знаходився в напівпідвальній залі, де стіни були викладені сірим каменем, а замість електричних ламп у нішах горіли світильники, що пахли хвойною смолою.

— Відкрийте книги на сорок восьмій сторінці, — проскрипів учитель.

Це був сивий чоловік із неймовірно довгою бородою, яку він заправляв за пояс. Його звали Пан Мефодій. На столі перед ним лежала книга — товста, обтягнута потемнілою шкірою, від якої віяло холодом і бібліотечним пилом.

Дана відкрила свій підручник. Це було «Читання для початкового кола». Але замість звичних оповідань про котиків чи маму, яка миє раму, сторінки були заповнені дивними текстами: сумішшю кирилиці та невідомих знаків, схожих на переплетені гілки.

— Читаємо вголос, — Пан Мефодій вказав довгим пальцем на Дану. — Починай, Вітрук.

Дана глибоко вдихнула. Текст перед очима спочатку здався незрозумілим нагромадженням літер.

«Коли перше слово впало в ріку, ріка стала мовою. Коли друге слово впало в землю, земля стала пам’яттю...»

Дівчинка почала читати. Спочатку невпевнено, але з кожним словом вона відчувала, як літери під її поглядом починають... ворушитися. Чорні закарлючки на папері раптом витягнулися, ніби маленькі лапки комах. Одна буква «З» раптом перетворилася на змійку і переповзла в інший рядок. Буква «О» розширилася, і Дані на мить здалося, що вона дивиться в справжнє глибоке озеро.

— Вони... вони рухаються, — прошепотіла вона, замовкаючи.

Клас затих. Гнат, що сидів за першою партою, зневажливо пирхнув: 

— Звісно, рухаються. Якщо в тебе в голові не солома, то текст сам розповість тобі історію. Але для цього треба мати бачення, Вітрук. А не просто вдивлятися в папір.

Пан Мефодій стукнув палицею по підлозі, втихомирюючи Гната.

— Продовжуй, Дано, — спокійно сказав учитель. — Не бійся їх. Літери відчувають твій страх і починають розбігатися. Спіймай їх поглядом. Примусь їх стояти на місці. Слово — це перша клітка для сили. Якщо не втримаєш літеру на папері, ніколи не втримаєш закляття в повітрі.

Дана прикусила губу. Вона згадала, як у дитбудинку ховалася в комірчині з єдиною книжкою, яку знала напам’ять. Вона завжди любила читати. Це була її єдина влада над світом — розуміти те, що написано.

Вона зосередилася. 

«Стояти», — подумки наказала вона розхристаній літері «Я», що намагалася втекти за край сторінки.

Дана знову почала читати, але тепер її голос став твердішим. З кожним звуком літери завмирали, вростаючи назад у папір. Гнат невдоволено зсунув брови, помітивши, як Дана впорується з завданням.

— Добре, — кивнув Пан Мефодій, коли вона закінчила абзац. — Ти бачиш ритм. У «Лілеї» тебе вчили читати головою, а тут ми вчимо читати кров’ю.

Дана сіла, відчуваючи дивну втому, ніби вона щойно пробігла крос. Вона подивилася на свої пальці — вони ледь помітно тремтіли.

Після уроку коридори Волхового Двору наповнилися гомоном і тупотом ніг. Дана намагалася триматися ближче до стіни, стискаючи лямки свого чорного рюкзака. Вона все ще прокручувала в голові «живі» літери, коли дорогу їй перегородила постать у темно-зеленому.

Гнат стояв посеред проходу, схрестивши руки на грудях. Його посіпаки — двоє міцних хлопців, які виглядали старшими за свої сім років — приглушено гигикали за його спиною.

— Дивіться, — Гнат обернувся до своїх, — наша Вітрук вже уявила себе великою читачкою. Як ти це зробила, приблудо? Просто вмовила букви не тікати від твого жалюгідного вигляду?

— Відійди, Гнате, — спокійно сказала Дана, хоча серце почало калатати об ребра. — Ти заважаєш пройти.

— А куди ти поспішаєш? У свою каморку, перевіряти, чи не зникли твої дві футболки? — Гнат зробив крок вперед, і раптом повітря навколо нього стало стрімким. Холодний протяг, що взявся нізвідки, смикнув Дану за коси і з силою потягнув за рюкзак. — Дай-но гляну, що там у тебе. Може, ти щось вкрала в пана Мефодія?

Дана ледь не впала, але в цей момент з-за її спини почулося синхронне і дуже знайоме пирхання.

— Гнатику, сонечко, ти знову балуєшся з вітром? — голос Ади був солодким, як отруєний мед.

Близнята з’явилися ніби з тіней. Ада вже щось швидко шепотіла собі під ніс, дивлячись прямо на Гната, а Рая спокійно розв’язувала невеликий полотняний мішечок.

— Хлопчику, ти такий гучний, що аж голова болить, — Рая зробила легкий рух рукою, ніби сіяла зерно.

Дрібні чорні цятки — мабуть, заговорений мак — розлетілися під ногами Гната. Щойно він зробив крок, щоб вихопити рюкзак у Дани, його ідеально начищені чоботи почали роз’їжджатися в різні боки, ніби він стояв на льоду.

— Що за… — Гнат змахнув руками, намагаючись втримати рівновагу. Протяг миттєво вщух, перетворившись на безпорадне шипіння.

— Ой, Гнатику, дивись під ноги! — Ада притиснула долоню до рота, але її очі сміялися. Вона продовжувала шепотіти, і раптом шнурівки на чоботях Гната самі собою почали зав’язуватися між собою у складні вузли.

Гнат сіпнувся, заплутався у власних ногах і з гуркотом приземлився на «п’яту точку» прямо посеред коридору. Його друзі завмерли, не знаючи, чи сміятися, чи допомагати.

— Наступного разу, коли захочеш погратися зі стихією, згадай, що земля сильніша за вітер, бо вона його не боїться, — Дана переступила через розпластаного Гната, відчуваючи дивний приплив сили.

— Ти за це заплатиш, сирітко! — вигукнув Гнат, червоний від сорому, намагаючись розірвати шнурівки.

— Порахуєш потім, скільки я тобі винна, — кинула Дана, не озираючись.

Близнята йшли по обидва боки від неї, ніби почесна варта. Рая підморгнула їй, а Ада задоволено поплескала по плечу. У цей момент Дана зрозуміла головне правило цієї школи: тут поважають не того, хто має право, а того, хто має зуби.