Розділ другий

На столі в Олександра Миколайовича завжди панував ідеальний порядок. Стоси паперів лежали рівними кутами, ручка — паралельно краю столу, а важка попільничка з зеленого скла виблискувала на сонці, хоча директор ніколи не курив у кабінеті.

Дана стояла навпроти, зчепивши руки за спиною. Їй щойно виповнилося сім, і вона почувалася дорослішою за кожного в цій будівлі. Вона знала: якщо тебе кличуть сюди в середині червня, це не до добра.

— Вітрук, — Олександр Миколайович не підняв очей від папки. — Прийшли документи. Тебе переведено.

Дана відчула, як у грудях щось стиснулося, маленьке і холодне, ніби вона проковтнула шматочок льоду.

— Куди? — коротко запитала вона.

— Спеціалізований навчально-виховний заклад закритого типу. Назва — «Волхов Двор». Це десь на заході, ближче до Карпат, — він нарешті підвів погляд. Його очі, кольору застояної води, були абсолютно спокійними. 

— Це експериментальна програма. Там краще забезпечення, індивідуальні наставники. Тобі пощастило.

Дана не вірила в «пощастило». В її світі це слово зазвичай означало, що від тебе хочуть позбутися без зайвого шуму.

— А Аліна? — голос дівчинки ледь здригнувся.

— Тільки ти, — відрізав директор і притиснув до паперу важку печатку.

Дана придивилася. Печатка була не звичайною, синьою, як у всіх дитбудинківських довідках. Вона була темно-червоною, мов запечена кров. І на ній не було тризуба чи герба області. Там було викарбувано химерне сплетіння гілок, що утворювали коло, а в центрі — око, яке, здавалося, моргнуло, коли на нього впало світло.

— Збирайся. Машина буде за годину. Речі тільки найнеобхідніші. Все інше видадуть на місці.

Директор знову занурився в бухгалтерію, викреслюючи Відану Олександрівну зі списків «Лілеї», як викреслюють зіпсовану позицію в накладній. Дана розвернулася і вийшла. Вона не плакала — у сім років вона вже знала, що сльози не міняють рішень, які скріплені червоним воском.

Вона йшла довгим коридором, і звук її дешевих капців лунав луною, ніби будівля вже почала її забувати.

У кімнаті пахло хлоркою і дешевим милом. Сонце пробивалося крізь пильні вікна, висвічуючи порошинки, що повільно кружляли в повітрі. Аліна лежала на своєму ліжку, закинувши ногу на ногу, і з удаваною байдужістю розглядала стелю. Але Дана бачила, як напружилися плечі подруги.

Дана дістала з-під ліжка свій рюкзак. Чорний, зі змійкою, що постійно заїдала.

— Ну що, витурили? — кинула Аліна, не повертаючи голови. — Куди цього разу? В інтернат для «особливо обдарованих» чи просто в колонію, бо забагато знаєш?

— «Волхов Двор», — коротко кинула Дана, складаючи дві змінні футболки та стареньку кофту. — Директор каже, там наставники.

Аліна різко сіла. Її обличчя на мить видало страх — справжній, дитячий страх залишитися одній.

— Наставники... — вона пирхнула, маскуючи емоції. — Будуть вчити тебе, як правильно марширувати та дякувати державі за вівсянку. Чула я про такі місця. Це закриті школи, Дано. Звідти не повертаються.

Дана зупинилася, стискаючи в руках свій єдиний скарб — невелику книжку казок з вирваною обкладинкою.

— Мені байдуже. Гірше, ніж тут, не буде.

— Буде, — Аліна встала і підійшла до вікна, дивлячись на подвір’я, де Яра з Нікою знову крутилися біля паркану. — Тут ми знаємо, хто ворог. А там... Ти ж ніхто, Дано. У тебе навіть прізвище від директора. Там тебе з’їдять і не поперхнуться.

Дана застебнула рюкзак. Змійка знову заїла, і вона з силою смикнула її, відчуваючи, як всередині закипає холодна лють.

— Не з’їдять. Я не смачна.

Вона підійшла до дверей, але на порозі зупинилася. Їй хотілося обійняти Аліну, сказати щось важливе, але в «Лілеї» не вчили ніжності. Тут любов була слабкістю, за яку доводилося платити.

— Тримайся, Ліно. І не носи пиво за старших, колись попадешся.

— Вали вже, «наставниця», — буркнула Аліна, знову лягаючи на ліжко і повертаючись до стіни.

Тільки коли Дана вже виходила в коридор, вона почула тихе, майже нечутне: 

— Якщо там будуть нормальні батьки... не забудь про мене.

Дана не озирнулася. Вона знала, що ніяких батьків там не буде. Вона відчувала це шкірою — там було щось інше. Щось, що кликало її ім’я через ту дивну червону печатку на столі директора.

На виході з будівлі її вже чекала стара чорна «Волга». Водій, чоловік у кашкеті, насунутому на самі очі, не допоміг їй з рюкзаком. Він просто відчинив задні дверцята.

— Відана Вітрук? — голос у нього був скрипучий, як незмазані петлі.

— Дана, — поправила вона, сідаючи на розпечене сонцем сидіння.

Машина рушила, залишаючи за собою куряву і білі стіни «Лілеї», які Дана більше ніколи не побачить.

«Волга» їхала мовчки. Водій не вмикав радіо, не намагався завести розмову і навіть не дивився в дзеркало заднього виду. Дана притиснулася лобом до холодного скла, спостерігаючи, як знайомі краєвиди Сумщини — поодинокі хати, вицвілі білборди та розбиті заправки — поступово розчиняються в густій зелені.

— Ми вже довго їдемо, — тихо сказала Дана, подивившись на свій старенький електронний годинник на зап'ясті. — Мало бути дві години, а вже три.

Водій не відповів. Його руки в шкіряних рукавичках міцно стискали кермо. Дана знову глянула на годинник і нахмурилася. Цифри на рідкокристалічному екрані здригнулися. 03:15 змінилося на 18:00, потім на 00:00, а тоді цифри взагалі почали крутитися в зворотний бік, перетворюючись на незрозумілі символи, схожі на ті, що вона бачила на печатці директора.

— Що з ним? — вона піднесла руку до обличчя, але годинник раптом став гарячим, і дівчинка злякано відсмикнула руку.

За вікном почав підійматися туман. Це не була звичайна літня імла. Він був густим, сіро-фіолетовим і ніби живим. Він накочувався хвилями, ковтаючи дорогу. Сонце, яке щойно стояло в зеніті, раптом почало стрімко падати за горизонт, забарвлюючи небо в колір розпеченої міді.