Розділ перший

Не прошу — беру,
Не даю — міняю.
Що маю — віддаю,
Чого не маю — приймаю.

Слово моє — міра,
Кров моя — ціна.
Що піде — не вернеться,
Що прийде — не відступить.

Світ бачить — і мовчить,
Земля чує — і тримає.
Як сказано — так станеться.

За силу — віддаю те, що моє по крові.

В який момент людина розуміє, що пора задуматися про дитину? Цей момент у всіх різниться: хтось думає про склянку води в старості, хтось піддався впливу родини і суспільства, хтось вже дозрів для сім’ї та дітей. На жаль, багато хто просто не був готовий до ролі матері чи батька. Саме для таких людей і існував дитячий будинок “Лілея” в Сумській області. Це був не найкращій навчально-виховний заклад України, але і не найгірший. Якщо пройтися будівлею, можна було побачити чистенькі кімнати на чотирьох, вітальні з різними іграшками, навчальні класи для самопідготовки. В цілому, дуже непогано, як на такого типу заклад. Але не вистачало тут чогось такого… Запаху маминих млинців, атмосфери батьківського гаража. В повітрі не витала любов. І, що найгірше, вихованці “Лілеї” про це прекрасно знали. 

Директором цього закладу був Олександр Миколайович, не дуже старий, але вже і не молодий чоловік. В його щоденному розкладі було багато справ, а в душі - мало тепла. Найбільше його цікавили бухгалтерські звіти і допомога від волонтерів. Він був лисуватий, з козацькими вусами і абсолютно холодними очима. Що в нього не забрати, так це відчуття справедливості. Його вихованці точно знали: за проступок чекає покарання, за несправедливість —  довга лекція. Він дбав про базові речі: їжа, сон, навчання і відпочинок, але ніколи —  про душевне. Мабуть, для нього ак було краще. При його директорстві всі випускники дитячого будинку отримали квартири, роботу і квиток в стабільне доросле життя. Рівень дитячих правопорушень знизився. Отже, Олександр Миколайович справлявся. 

В одній з кімнат було світло і затишно. Тут жили Аліна, Вероніка, Дана і Ярослава. Дівчата жили відносно дружно, їх не можна було назвати найкращими подругами, але і за волосся одна одну вони не тягали. В кімнаті панував холодний мир. 

Аліна вже давно знала чого вона хоче - закінчити школу, вступити в університет і отримати однокімнатну квартиру, Вероніка і Ярослава такими речами не заморочувалися, а Дана хотіла знайти батьків. Її перевели в “Лілею” з будинку малюка, тож вона взагалі не розуміла ні хто вона, ні де її коріння, ні чому батьки прийняли таке несправедливе рішення. В свої шість років вона була на диво розумна, тож розуміла що причини такого вибору могли бути різні, але в дитячому світі віддати своє рідне дитя могли тільки глибоко нещасні або дуже злі люди. Їй не хотілося бути донькою злих людей, але думати що саме вона зробила батьків нещасними було нестерпно. 

Дана народилася на Зелені свята — 5 червня 1977 року, саме тоді, за словами виховательки, була Трійця або Зелена неділя, як ще її називають. Дівчинці подобалося, що її день народження пов’язаний з таким святом, але ось чому їй дали таке ім’я вона так і не зрозуміла. В свідоцтві було написало “Вітрук Відана Олександрівна”, але вона знала що прізвище і по-батькові їй дав директор дитбудинку, сам він був Вітренко Олександр Миколайович, а от ім’я було написано на  клаптику паперу, що поклали разом з нею у так зване “вікно життя”. 

Дані здавалося, що саме її ім’я означає що її віддали і це було боляче. 

Інколи вона дивилася в дзеркало і не розуміла: що з нею не так? Вона була невисокого зросту, гарно складена, не повненька — в міру, по дитячому, мала довгі чорні коси і відьомські зелені очі. Дана була на диво гарною дитиною. Саме таких, симпатичних, і забирали в сім’ї, але її чомусь ні. Звісно, прийомні батьки з’являлися в житті дівчинки, вони спілкувалися і ходили гуляти, та ні разу це не дійшло до усиновлення. Це ще більше бентежило дитину. 

І ось їй майже сім, скоро вона піде в перший клас, де на лінійці вона буде з іншими дітьми стояти поруч з вихователями. Мама не прибере її коли бантами, тато не відведе її за руку до першої вчительки і тільки-но купленим букетом квітів. Її вже чекала новенька форма, як у всіх, туфельки з пряжками, як у всіх, рюкзачок, такий як і у всіх. Чорна форма, чорні туфельки, чорний рюкзак — сіра буденність вихованки дитячого будинку “Лілея”. 

— То що, ти готова до школи? Це наше останнє літо перед школою, — Аліна лежала на ліжку, хитаючи ногою. 

— Ага, — кивнула Дана, — Тільки що як, ну знаєш, нас будуть обзивати? 

— Серйозно? Нас і так будуть обзивати, —  Ліна засміялася і сіла, — Ми з дитбудинку, ало, Земля викликає Дану! 

— І що? Це не робить нас гіршими! 

— Робить, сонечко, — Аліна зробила голос, ніби копіюючи когось з дорослих, — Від хороших дітей не відмовляються, запам’ятай, і веди себе чемно — вчителі люблять чемних дітей! 

— І хто це сказав? - Дана надулася і склала руки на грудях. 

— Олена Петрівна, моя минула вихователька, - приснула її подруга, — Людина — гівно, але чесна. 

Таких “чесних” людей діти з дитячого будинку любили. Ті говорили правду, і, не дивлячись на те, що правда була не солодка, викликали цим до себе повагу. Ба навіть більше, чомусь вихованці їх любили більше да “добреньких” вихователів. Старші дівчата та хлопці просили остерігатися тих, хто дуже любить обійматися і готовий роздавати цукерки. Дана не розуміла чому так, але ієрархія зобов’язувала прислухатися і виконувати. Старші діти її не ображали, але за це її обов’язком було ділитися тим, що приносили “батьки” на знайомство. Всі вже звикли до того, що дівчинку не забирають, але на початку дуже балують, тому у неї був певний імунітет. Він захищав її від додаткової роботи і певного типу “завдать”. 

От і Яра з Нікою зараз були на завданні від старших. Їм треба було пронести пиво. План був простий і через це дієвий: один з друзів вихованців приносив пляшки до паркану і передавав їх через одну з щілин. Менші діти ховали їх в іграшки бо через одяг і проносили всередину будівлі, де їх вже і забирали підлітки. Директор і його заступники про це не знали, а вихователі дивилися крізь пальці. Якщо хтось попадався, то отримував на горіхи, але якщо все спрацьовувало — то всі були задоволені. А от у Дани з Ліною був так званий імунітет — у Дани через дань, а у Ліни через її феноменальний мозок. Вона робила домашнє завдання всім до дев’ятого класу. Якби вона росла в сім’ї, то її очікували найкращі вчителі і університет, але рости їй довелося в “Лілеї”, тому…