І полізуть вгору роги

І полізуть вгору роги

Армія, чи те, що від неї залишилося, повністю вміщувалася на самій останній і самій короткій стіні. Неповні два ряди. Це з усіма подрібнювачами, людьми та луксорами. Жалюгідне видовище в порівнянні з тим військом, що сюди заходило раніше ще на початку битв за фортецю. Лише сіра тінь колись великої армії.

Солдати якраз закінчили відступ та зайняли свої позиції. Жазель вдалося затесатися до лав воїнів. Хоч тендітне кришталеве створіння з яскраво-жовтогарячим промоклим волоссям не зовсім вписувалося в темну шеренгу воїнів, проте ніхто не заперечував проти її присутності. Дівчина дивилася лише вниз, туди, де стояли ворожі війська. Інквізитор сяяв у темряві і все ще залишався там, за останньою стіною, закриваючи собою дорогу амаліонам до фортеці. Його могутність і міць відчувалися навіть тут, нагорі. Його сила тільки й чекала слушного моменту, щоб вирватися назовні. Швидше за все, схоже відчуття склалося і у амаліонів. Ніхто із синьопиких не ризикував нападати на інквізитора. Дівчина зітхнула. Значить, ще один день вони матимуть змогу прожити. Хоча і в цьому остаточної впевненості теж не було. Була лише надія. Дівчина перевела погляд на Амайанту, яку несла на руках всю дорогу від нижньої стіни. Якесь занадто тендітне і невагоме золоте тіло богині безпомічно колихалося в руках. Волосся збилося, плаття не розвіюється на вітрі. Заплющені очі богині викликали у Жазель лише страх і навіювали якісь фаталістичні настрої. Період занепокоєння вже давно минув, залишився лише страх. І він посилювався, з огляду на те, як світло сочилося з Амайанти через дві круглі рани біля ключиць. Жазель сковтнула. Вона зовсім не відчувала ваги богині. Лише теплоту її тіла. А світло струменіло з богині і струменіло.

Клерк спустилася зі стіни, залишивши на ній лише славних воїнів. Ейр уже роздавала команди розділитись і нести варту по черзі, щоб воїни мали змогу відпочивати. Жазель зупинилася, подивилась углиб рубежу. Останнього рубежу. П'ятого. Жінки, діти, будівельники, скалічені солдати. Ніхто не спав. Усі вони бачили зі стіни, що відбувалося цієї ночі і як точилася битва. Тепер усі ці люди поступилися місцем на останній стіні солдатам. А самі відійшли вглиб забудов і залишилися... чекати. Незрозуміло чого, щоправда. Вони стояли на вулицях, виглядали з-за рогів будинків. Поглядали з глибокою тривогою та слабенькою надією в очах. Навіть на Жазель. Вони дивилися, чекаючи на якесь диво. Чекали, що яскраво-жовтогаряча дівчина принесе їм хорошу новину. Скаже щось на зразок того, що тепер все буде добре. Але Жазель не хотіла чекати. Їй хотілося лише добре виспатися. І зігрітися. Зняти з себе мокрий одяг і сховатись під ковдрою. Вона б так і вчинила, якби не Амайанта. Максуда Тревізо оглянула ще на полі бою. Химерниця сказала, що фізично з ним усе гаразд. Чому маршал непритомний — вона не могла зрозуміти, не бачила жодних причин такого його стану. Жазель теж хвилювалася з цього приводу, але не так сильно. Адже він уже не вперше через таке проходить, та й вона нічим не могла допомогти воїну. Інша справа – Амайанта. Жазель прямо нутром відчувала, що має щось вдіяти. Дівчина судомно міркувала, що вона може зробити для богині. Що саме її лякало? Рани. Закрити її рани насамперед. Як? Зелений серпанок Тревізо не допоміг. Що вона ще може придумати?

Жазель прикусила губи, дивлячись на богиню, що лежала в неї на руках. Дівчина у золотому виглядала сплячою красунею. А ще втомленою, пошарпаною та знесиленою. Такою її Жазель ще ніколи не бачила. Зараз дівчина дивилася на Амайанту, згадуючи, наскільки та була завжди сповнена енергії. Як вона завжди літала і кружляла навкруги. Відпускала жарти. І сама ж дзвінко з них сміялася.

- Селюстір! - голосно покликала Жазель.

Через пару хвилин Химерниця з чорним довгим і мокрим волоссям підійшла до неї. Тревізо запитливо кивнула. Як завжди, Химерниця ходила без головного убору, і на кожне її похитування головою відразу відгукнулися тисячі довгих кісок. Клерк поклала Амайанту на мокрий камінь.

- Якщо зелений колір не допоміг, це ще не означає, що й інші не допоможуть. - поділилася своїми думками Жазель. - Давай спробуємо решту кольорів.

Тревізо, хоч і не вірила в те, що її скромні людські здібності хоч якось зможуть допомогти богові, запалила очі. Вона бачила сумний благаючий погляд рудоволосої дівчини. Дуже сміливої та впевненої в собі дівчини. Жазель пройшла через багато випробувань, щоб опинитися тут і зараз. Химерниця не хотіла їй відмовляти. Зелене світло очей розрізало темряву ночі. Біла куля зірвалася з рук Селюстір і зависла біля її долоні. Тим більше, природу богів ніхто не знав, крім самих богів. Чи допоможе інший колір, чи ні? Не спробуєш, не дізнаєшся. А для Жазель це був єдиний спосіб не сидіти склавши руки. Хоч щось робити. Раптом, хай і випадково, вона зможе допомогти Амайанті?

- Куди? - Запитала Химерниця спокійним голосом.

Жазель присіла і вказала на Амайанту рукою. Химерниця направила кулю на те місце, де лежала богиня. Вона світилася просто посеред дівчини у золотому. Хвилини три нічого не відбувалося. Клерк спостерігала із завмиранням серця.

- Давай інший колір. - попросила дівчина.

Тревізо випустила синю кулю. Все повторилося. З кожною новою спробою розпач Жазель зростав зсередини. Кулі змінювали одна одну, кольори змінювалися, але стан богині залишався тим самим. Здавалося, їй уже нічого не зможе допомогти. Ще за десять хвилин Жазель здалася. Усі кольори не давали жодного ефекту. З ран Амайанти так і продовжувало сочитися світло. Клерк благальним поглядом подивилася на Тревізо, але та безпорадно знизала плечима, підібгавши губи. Допомогти богу вона була не в змозі.

- Піду, подивлюся, що там із пораненими. - Тревізо опустила голову, відвернулася від Жазель і зробила кілька кроків, а потім знову повернулася до дівчини. - Алхіміст.

Жазель не одразу відірвала сумний погляд від Амайанти, щоб подивитися на Тревізо.