Розділ 17

Вогонь тріщав у маленькому похідному вогнищі, кидаючи тіні на обличчя хлопців. Ми зупинилися в покинутій хатині, яка, схоже, пережила добру сотню буревіїв і кілька пожеж, але стояла. Гарт сидів, упершись ліктями у коліна, і стежив за полум’ям. Лерон, як завжди, чаклував зі своїми сумішами, тоді як Фольк з Ройсом чистили зброю.

Хлопці говорили, сміялися, підкидали жарти, але їхні голоси долинали до мене здалеку, ніби крізь густу пелену. Кожен їхній сміх чи слово наче пробивалися крізь стіни, які я сама звела. Мій погляд ковзнув у вогонь, і в голові знову спалахнуло його обличчя.

Його очі були жорсткими, повними ненависті. Я бачила, як він горів бажанням завдати болю, зламати мене. І водночас… я впізнавала там щось інше. Не спогад про нас, не ті рідкісні хвилини довіри, а щось схоже на тінь цих спогадів. Мені хотілося кричати, вдарити його, змусити повірити, що я не винна. Але цього ніколи не буде. Він більше ніколи не погляне на мене так, як тоді — із цікавістю, навіть м'якістю. Тепер для нього я лише ворог. Вбивця його брата.

Моя рука мимоволі стисла тканину дорожніх штанів. Чому він мені досі важливий? Чому, навіть знаючи, що я для нього — тінь минулого, я не можу просто відпустити? Ненависть до мене, яку він тепер плекає, боліла більше за всі удари, які я отримала на арені. І, мабуть, через це я ненавиділа себе ще більше. Бо навіть у його ненависті я знаходила зв’язок із ним.

— Кая? — голос Гарта вирвав мене з думок.

Я підвела погляд. Гарт дивився на мене, вивчаючи. Вогонь відбивався у його очах теплом, яке я не заслужила.

— Усе добре?

Я кивнула. Вперше за довгий час моя брехня звучала не для когось, а для себе.

Ройс затягнув стару військову пісню, його голос низький, але виразний, здавалося, зачепив якусь потаємну струну.

— Наприкінці вечора, в сяйві вогнів,
Прийдемо додому, під теплі дахи.
Там буря з пісень розквітне в вині,
Самотність залишимо на чужині...

Слова віддавалися в моїй душі так, наче завжди були там, тільки чекали, щоб їх озвучили. Ройс продовжив, і його спів, хоч і грубуватий, наповнював цей темний простір теплом і якимось дивним затишком.

— Підносьте келихи — радіти нам час,
Ель в кожній чаші, життя кличе нас.
Сідайте поруч, хто б не прийшов,
Співайте від серця пісні про любов.

Гарт підхопив, його гучний голос звучав зухвало і навіть трохи фальшиво, але всі раптом усміхнулися. Фольк, мовчазний і серйозний, тихо постукував пальцями в такт по руків’ю меча.

— Чоловіки із сім’єю чи ті, що в боях,
Дівчата з щитом чи дівчата в шовках,
Підносьте келихи, час вже прийшов
Гордо співати, коли кипить кров.

Коли останнє «Будьмо!» розірвало ніч, я відчула, як щось змінюється всередині мене. Цей момент, такий простий, майже звичайний, витіснив усі залишки моїх страхів і тривог. Вони тут, поруч, вони співають, жартують, а я… Я була частиною цього.

Ройс закінчив спів, покрутив у руках флягу з вином і простягнув її Лерону. Той відмахнувся, буркнувши:

— Не люблю поганого вина.

— Тобі будь-яке вино погане, — підморгнув Фольк, викликавши гучний сміх у Гарта.

Я теж не втрималася й усміхнулася.

— Ось так краще, — раптом сказав Гарт, нахилившись ближче до мене. Його голос став серйозним, але теплим. — Нарешті вона посміхається.

Я прийняла флягу з рук Фолька, зробила глибокий ковток та наважилась заговорити.

— Як ви знайшли мене?

Мені здалось, чи в очах Ройса затанцювали чортенята?

— Памʼятаєш мапу катакомб? Ту зачаровану, яку нам видали тіньовики перед вбивством віверна? — я кивнула. — Ми ласкаво попросили, — Ройс запнувся і я зрозуміла, що прохання було менш ніж ласкавим, — одного з тіньовиків знайти нам таку ж, але налаштовану на твій духовний слід. А далі ти сама все бачила.

— І Тіні погодились на таку серйозну магію просто тому що ви… попросили? — я невпевнено перевела погляд на Гарта.

— Їх переконали наші мечі.

— …і сотня золотих.

— Лерон! — Гарт обурено подивився на побратима, який продовжував щось колотити на віддалі від усіх та насвистував.

— Ну а що? Кая не дурна, чого їй брехати.

Я почервоніла. Через мене вони витратили половину заробітку. Навряд чи на їхній погляд це було вигідне капіталовкладення.

— Дурня, — я що, те вголос сказала? — Ми б і весь заробіток віддали, якщо було би потрібно, — Гарт все ще кидав обурені погляди в сторону Лерона, але після цих його слів, здавалось, подобрішав. 

— Кая, ти член команди. Не думаю, що будь-хто з нас міг би продати тебе за сто золотих, — капітан тепло на мене подивився, а я раптом відчула легке поколювання в районі сонячного сплетіння.

— Хлопці, я маю вам в дечому зізнатись. Ви ризикували життями заради мене і я дійсно вдячна, але… Я хочу, щоб ви знали, заради кого ви насправді ризикували життям.

Лерон відклав свою суміш, Фольк поставив меч на землю. Всі дивилися на мене, спокійно, але з якимось невисловленим очікуванням. Ройс намагався сказати, що я не зобовʼязана розповідати, але я хотіла. Щиро хотіла, щоб вони стали не просто моєю командою, а моєю сімʼєю.