Розділ 15

Жартики в сторону. Я ще не знала, як була влаштована арена. А з того, що чула: щоб вижити мені доведеться попітніти. Я і без захисного Аркану могла дати відсіч суперникам — не дарма ж Айві вкладала в мене весь свій досвід шість років, а потім ще два я відпрацьовувала його на контракті. Битись я вміла, а битись за своє життя — і поготів. Але в день, коли приїхала сюди, в день боїв, бачила в якому стані бранців завозили у клітки.

В напівмертвому — це дуже мʼяко кажучи.

Зрозуміла, що бої близько, коли замість звичного темпу розмов у сусідніх камерах, почались перешіптування. Потім — майже могильна тиша.

— Демон! — я впала на підлогу і закрила вуха, коли всіма коридорами пронісся розкотистий гудок. Почула тихий сміх Калеба. Добре, що хоч комусь тут весело.

За декілька хвилин, двері в мою клітку відчинились. Мʼязистий чоловʼяга в обладунках тримав перед собою металеву палицю і статечно крокував моєю кліткою. На його поясі дзвеніла звʼязка ключів, напевно, від підвалу.

— Вимітайся, погань, — він поманив палицею до дверей, — сьогодні ти битимешся.

О так, я сьогодні битимусь.

Опустила голову і зробила вигляд, що йду туди, куди він показує. Зробила один крок, другий.

— Ну, чого стоїш?! — він замахнувся було палицею, але… 

Я перемогла віверна, сучий ти сину, думаєш не переможу якогось пиятика в обладунках?!

Схопилась за край палиці та різко потягнула на себе. Вартовий не очікував супротиву, тому виключно на інерції почав падати на мене. Я схопила його за шкібарки та сильно вдарила головою по переніссю, від чого він одразу втратив рівновагу. Навколо почувся задоволений гомін — у нашої пʼєси зʼявились глядачі з сусідніх лож.

Ще один удар і він буде лежати без свідомості на підлозі, а в моїх руках красуватимуться ключі до свободи.

Але коли я замахнулась відбитою у нього ж палицею, різкий, пекучий біль розрізав мої думки, наче блискавка, що б’є просто в хребет. Тіло здригнулось, метал випав із руки. Я не розуміла, що сталося. Мʼязи зсудомило, дихання перехопило, і я впала на коліна, незграбно смикаючись.

Зі спини почувся чоловічий сміх.

— Думала, ми такі дурні? — один із чоловіків у шкіряних чорних обладунках нахилився ближче, і я відчула, як шкіру на шиї обпікає від нової хвилі блискавичної магії, що просочилася з його зброї. — Вони завжди намагаються.

Я намагалася вирватись, але була схожа скоріше на рибу на березі. Ця сила пронизувала кожен нерв, змушуючи тіло слухатися не мене, а чужу жорстоку волю.

Металевий присмак крові з’явився в роті — я прикусила губу, щоб не закричати, але з горла все одно вирвався хрип.

— Вже мріяла про втечу? — їхні слова обпікали не менше, ніж магія.

Я впала обличчям у брудну підлогу клітки, зуби скрипнули, коли спробувала підвести голову. Ні, я не дозволю їм думати, що вони мене зламали. Ще раз. Ще хоча б раз. Але новий розряд, мов тисячі гарячих голок, пронизав кожен м’яз, і мій світ потонув у пекучій темряві.

***

— Ця потороч!.. — голова і без того пекельно боліла, а тут ще й цей гучномовець, — …просто перед боєм вбила одного з наших вартових! — у відповідь на цю фразу невідомим приміщенням пронеслись крики несхвалення.

Вбила таки, а? Вибачте, не розрахувала силу удару.

Спробувала відкрити око. Яскраве світло заливало де-б-я-не-знаходилась, тому знову примружилась. Та голос продовжував щось розповідати, тому довелось зробити над собою зусилля. Різко відкрила обидва ока, чим викликала черговий напад гострого болю. Але побачене навернуло мене в такий шок, що навіть попри біль, я в усі очі дивилась навколо.

Я лежала просто по центру великої арени. Не просто великої — величезної. Навколо піщаних брустверів, в природній темряві, починались десятки рядів, що були заповнені людьми.

Найтемніший би мене побрав, я і не знала, що це настільки прибутковий бізнес в Ельдані! 

З подивом відчула, що обмежувача немає. Аркан тріпотів в моєму тілі, відчувши свободу. Я теж відчувала більше свободи зі своїми силами — фантомний біль до цього був надто неприроднім.

— Наші бійці помстяться за поважного Тарна! — ще б пак, поважного. — Але спершу, давайте перевіримо цю панночку на міць! Зустріча-а-айте! Великий і могутній — Роооооорк!

Великим і могутнім Рорком виявився дійсно великий звір. Схожий на гібрид вовка та ведмедя, із залізними кігтями та піною на пащі. Його впустили з клітки, й він одразу кинувся на мене, видаючи моторошний рев.

І це, по-вашому, перевірка на міць?! Та він зжерти мене може!

Кігті Рорка прорізали повітря правіше від мене, а сама я ледь ухилилась. Його рев прокотився ареною, змушуючи мене здригнутись усім тілом. Але страх — це розкіш, якої я зараз не можу собі дозволити. Вовк (чи ведмідь?) кинувся вдруге, його залізні кігті свистіли біля вуха, вириваючи клапті пилу з арени. 

Я різко відійшла вбік, намагаючись тримати дистанцію, але звір був швидшим, ніж здавався. Його потужне тіло важко опустилось на землю там, де я щойно стояла. Випиріщена паща клацнула в сантиметрах від моєї ноги.

— Тримайся ближче до нього, не дозволяй зібратись для нового ривка, — приказувала я собі, ковтаючи страх.