Розділ 14

Чорт, чорт, чорт.

Не знаю, чи казала я це вголос, чи так гучно думала, але Калеб з сусідньої камери обурено на мене дивився. Звісно, не даю йому займатись його важливими справами — втикати в стіну та чекати смерті. Не уявляю, як він сюди потрапив, але робити з цим він точно нічого не планував. Ну нічого — я йому покажу, як треба за життя боротись.

З дня мого приїзду сюди і нашого запального діалогу, він не сказав ні слова. Тому я говорила за двох — сама з собою, з ним, уявляючи його німим, з тарганами в камері і з охоронцями. З їх уривчастих розмов я зрозуміла, що мене мали тримати тут тиждень — до турнірного дня. Під час нього полонені могли би показати свої сили, а хто, на думку розпорядників, був недостатньо здібний — тих відправляли на продаж.

По спині пройшли мурашки від історій, які розповідав про цих торговців людьми Фольк. Вони жахливі.

Тому останні сім днів, я вперто шукала способи вибратись: спочатку шкребла каменем по земляній стіні, намагаючись зрозуміти її товщину. А що, як вдасться відкопати шлях на волю? Відповіддю на це питання став саркастичний смішок зі сторони Калеба. Я обурилась. Що ж, нехай він тут сидить, голову в пісок заховавши, я ж миритись зі смертю не збираюсь.

Коли зрозуміла, що ми під землею і жодним каменем шлях догори я не викопаю, стала шукати інші шляхи. Намагалась зламати (чи б пак розусунути) ґрати тісної клітки. Вони не піддавались. Намагалась зламати металевий нашийник — але він ще дужче впʼявся в шию. Намагалась розговорити чи спровокувати наших «доглядачів», але вони були захищені якоюсь магією і тільки сміялись з моїх спроб щось їм утнути.

І от я сиджу біля металевих прутів, таких же міцних, як сім днів тому, з закривавленими руками. І не знаю, що робити далі.

— Ти правда з цим змирився? — мій голос, здавалось, не належить мені. Я говорила до Калеба і, водночас, ні до кого конкретно. — З долею іграшки для якихось злодюжок, що не мають ні честі, ні гордості.

Він пирхнув, майже посміхнувшись, але то був той самий сарказм, який завжди виводив мене з себе.

— Давай, смійся. Кажи, буцімто хто я така, щоб говорити про честь і гордість. Якась дівка, яка хто зна як народилась з Арканом і зрадила єдиних людей, які були добрими до неї. Відкинула свою ненависть до теронійців, які вбили її мати і зруйнували дім, і почала грати за їх правилами, — несподівано для мене самої очі застелили сльози.

Калеб мовчав. Я сперлась на ґрати і закрила очі.

— Що я знаю про честь і гордість? Лише те, що вісім років тренувалась, працювала, щоб помститись всім, хто почав ту війну. Але ні — ти так не думаєш, ти надто правильний, щоб подивитись правді в очі. Ти думаєш, що я зрадила Ельдан і тепер півтора роки ховаюсь від гвардійців… щоб що? Щоб отримати десять золотих? Сукню може? Маєток, в який навіть якщо б хотіла, не могла і носа подати? 

Калеб мовчав.

— Памʼятаєш той вечір? Його події до вбивства? Ти ще тоді підходив до мене. Говорив. Я-то, мала і дурна, думала, що ти лицар на білому коні, а ти виявився типовим мужланом, — не знаю, навіщо говорила це все. Провокувала. — Так от, в той вечір моя подруга, Фейт, розповіла мені, що ти бився за Приріччя.

Калеб здригнувся і я відчула, як його погляд з темряви впивається в мою спину.

— Ти знав, що я теж там була? Ні, не билась, мені було всього шість. Ховалась. Памʼятаю цей день, наче він був вчора. Я ще спала, коли мама забігла в кімнату і наказала ховатись. Я була би не я, якби послухалась. Сховалась під ліжко, але майже одразу взяла мітлу і побігла дивитись, звідки стільки шуму, — я ностальгічно посміхнулась, хоча спогади були зовсім не веселі. — Але перше, що я побачила, коли вибігла з дому — як спину моєї матері наскрізь мечем пробиває теронійський найманець. А далі не памʼятаю, все як в тумані. Напевно, я втекла і сховалась, бо коли Айві знайшла мене, я лежала під перекинутим возом, вся в сажі та землі. Так вона розповідала.

Відчула, як Калеб знов поворухнувся в своєму куті.

— Ти там не заснув? Я тобі душу вилива…

До моїх плечей доторкнулись руки. Можна було сказати, що ніжно, але вони міцно стисли мої плечі і майже вдарили мене об ґрати позаду.

— Замовкни нарешті, — голос Калеба не був схожий на людський. Звіриний рик найбільш чітко описував би тон, з яким він сказав цю фразу. — Якщо ти намагаєшся викликати в мені співчуття — навіть не мрій. Сьогодні на арені я тебе вбʼю.