Розділ 12

Тьмяне світло світанку ледве проникало крізь вузьке віконце госпітальної палати, наче боячись порушити тишу. Промені обережно ковзали по стінах, ніби торкалися їх своїми золотавими пальцями. Я лежала нерухомо на вузькому ліжку, відчуваючи кожен зламаний шматочок свого тіла. Подихи були нерівними, кожен з них приносив гострий біль, що пробивав грудну клітку. Але навіть це відчуття здавалося мені не таким тяжким, як безпорадність, яка стискала мене сильніше за будь-які кайдани.

Я завжди була тією, хто бореться. Тією, хто рухається вперед попри всі перешкоди. І ось тепер я лежала тут, безсила, ніби загнаний звір. Повітря в кімнаті було важким і насиченим — воно пахло лікарськими травами, розігрітим воском і чимось гіркуватим, можливо, свіжозавареним відваром. Ці запахи, колись звичні й навіть затишні, тепер викликали тривогу. Тиша була майже відчутною, вона заповнювала кімнату, лише зрідка перериваючись нерівним стукотом мого серця.

Закривши очі, я спробувала втекти у спогади. Це був мій єдиний порятунок за останні декілька годин, коли тіло лишалось прикутим до ліжка, а сил не вистачало навіть на те, щоб просто підняти руки. Теплі образи з дитинства накривали мене, ніби ковдра, даруючи відчуття безпеки. Наше селище — маленьке, але завжди гамірне — здавалося мені казковим куточком світу. Воно розташовувалося на прикордонні, де вузька дорога тягнулася через пагорби, з’єднуючи наш край із рештою світу. Люди, що приходили до нас, привозили не лише товари, але й історії. Мама завжди казала, що саме ці історії роблять життя справжнім.

Моя мама була цілителькою. Її ім’я знали всі в окрузі, і кожен, хто ступав на подвір’я нашого дому, відчував надію. Її лагідні руки могли заспокоїти навіть найсильніший біль, а її голос, м’який і спокійний, був ніби піснею, що проганяла темряву. Я пам’ятаю, як вона працювала з ранку до ночі, приймаючи хворих і поранених. Вози з людьми, які приїжджали з усіх кінців прикордоння, заповнювали наш двір. Вона ніколи не відмовляла, навіть коли сама була виснажена.

— Це не магія, доню, — казала мама, коли я, зачарована, спостерігала, як вона змішує трави, шепоче тихі слова й прикладає теплі руки до ран. Незважаючи на слова, з її рук розпадались маленькі світлі іскри і всотувались в криваві рани чи синці. — Це знання й віра. Якщо по-справжньому прагнути врятувати життя, то знайдеться і сила, і спосіб.

Одного разу, пізньої осені, до нас привезли чоловіка з жахливим пораненням. Його рука була розірвана настільки, що сусіди, які зібралися біля нашого дому, вже почали готуватися до найгіршого. Шкіра була гнилою, а запах, що доносився від рани, змушував мене відвертатися. Всі казали, що руку потрібно ампутувати. Але мама залишалася спокійною. Вона працювала всю ніч. Вода на вогнищі кипіла безперестанку, вона додавала в неї трави, які я ніколи раніше не бачила. Я заснула на лавці біля дверей, а на світанку мама розбудила мене.

— Дивись, — сказала вона, і я побачила, що рана почала загоюватися. Чоловік вперше посміхнувся.

Цей спогад завжди дарував мені віру і надію. Але зараз, лежачи тут, я відчувала себе настільки слабкою, що навіть ці теплі картини дитинства не могли остаточно прогнати біль.

Стук у двері змусив мене повернутися до реальності. Біль миттєво нагадав про себе. У кімнату зайшов Гарт, тримаючи в руках невеликий мішечок. Його зазвичай легковажний вираз обличчя був замінений серйозністю. Він виглядав винуватим і трохи розгубленим.

— Як ти? — запитав він, сідаючи поруч.

— Як хтось, кому зламали кілька ребер, — відповіла я, спробувавши всміхнутися. Це була слабка спроба, але Гарт все одно помітив її.

— Я не про це, — сказав він тихо, нахиляючись ближче. — Це моя провина, Кая. Я мав краще тебе прикрити.

— Не кажи дурниць, — відповіла я, хоч кожне слово давалося з болем. — Ми знали, на що йшли. Це не твоя вина.

Гарт замовк, його очі потемніли від напруги. Він поклав мішечок на край ліжка.

— Це твоє. П’ятдесят золотих. Твоя частка за віверна. І, Кая, ти врятувала нас. Без твого Аркану ми б там і залишилися.

Я на мить затримала подих. Слова Гарта занурили мене у спогади про той момент, коли я вдарила віверна. Мій Аркан дійсно зробив щось неймовірне. Сила, яку я відчула, була незвичною, навіть… лякаючою.

— Я ніколи раніше такого не відчувала, — зізналася я. — Це було щось нове.

Я напружила лоба, намагаючись згадати події того бою. Віверн летів на мене, підкошений ударом незнайомої мені сили. Моєї сили. Я ніколи не бачила, щоб мій Щит так поводив себе. А далі…

При думці про біле світло, голова розболілась і я показово зойкнула.

— Зараз тобі потрібно відпочити, — сказав Гарт, встаючи. — Ми впораємося. А ти дай собі час.

Коли він пішов, я знову залишилася одна зі своїми думками. Ніч накрила мене, а разом з нею — і неспокійні сни.

Мені снилося, що я стою в тунелі, який дихав темрявою. Вона не просто огортала мене — вона стискала, втискувалась у шкіру, лізла в легені, змушуючи задихатися. Мій Аркан слабшав, зникав, наче його в мені ніколи й не було. Це було найстрашніше. Не біль, не холод, а ця порожнеча між ребер, де раніше жила моя сила.

Я кричала. Здавалося, що голос має прорізати морок, але натомість він глухнув ще до того, як встиг вийти за мої вуста. Ні відповіді, ні відлуння — лише мертва тиша, що тиснула на вуха.