2. Я. Він. Крила

Не вмер. Тепер лежить, закутий в гіпс та бинти.
Так виглядає моя власна неспроможність, як ангела-охоронця, періодично нагадує мені що я все ж не ангел смерті.
І доказ тому, факт, що до цієї палати той жартівник все ще не прийшов.
Зате прийшли інші. Спостерігачі.
Ті, що слабкі, набубнявіли як грона та кліпають зі стін лікарняної палати. Найсильніші, навпаки, зійшли у простір та стали навкруги. Хлопець у центрі вертиться і знемагає. На його лопатках напинається запалена шкіра і там вже дуже добре видно два гострих кістлявих горбки.
Так ріжуться крила. Проривають тканини та вогке від сукровиці пір'я стирчить, мов терен, голками вусібіч.
Дрібні та ще не сформовані м'які кістки й хрящі. Кров довкола.
Дуже кепський янгол. Вони це знають. Вони й говорять про це. Вимагають ламати
А тим часом в юнацькій голові — незчисленні голоси — різномовні, всі як один, гудуть без упину. Між них — беззвучний крик, бо ж на повну я не даю кричати.

Ганнуся спить, то нащо заважати?
Мені байдуже  на інших спостерігачів.   Я  тут їм слухняний, ламаю крила руками.  Видираю їх пальцями, шматками, кусками. Вони, як  уламки душі,ї сяють теплими вогнями. 
Біль має запах. Ви знали?  Аромати настільки густі, що спостерігачі  з захопленням висолоплюють свої язики  та куштують на смак цей простір. Вилизують його, як довгоочікувану  страву на дні незручної тарелі.
Остап те все бачить,  непритомніє тільки над ранок. Його, груди здіймаються від кожного подиху. Серце б’ється. На обличчі, між саден —  спокій. В  цій миті ілюзія, що все як у всіх. Що відкриє очі і скаже звичне: “Привіт, зі мною все добре”.
Але ж не скаже.
А Ганну болітиме.
Хоча її і так болить. Вона зіщулилась на лавці в коридорі. Застигла в власних обіймах, спить та плаче.
Там ні краплі надії. Ні на смерть, ні на порятунок, ні на “щось просте як у всіх”.
— Ти б міг хоч раз до неї прийти, — шепочуть очі довкола. Які чуйні спостерігачі. 
Міг… би й прийти.
Та на зустріч таку потрібен дозвіл.
— Ми допоможемо. 
Що ж. Допоможіть.
***
На страшних людях все гоїться, як на собаках. В Остапа теж зажило. Навіть не знайти де були ті крила. А якби я і знайшов де, то окрім мене — ніхто б не побачив. 
Остап останній раз, схоже, пам'ятає. Мовчить. Погляд уважний тепер, постійно на мені. Він більше не хапає вогняні іскри і не усміхається мені. Біль хороший порадник, хлопче. Я дійсно ворог тобі.

Котрий ранок у гонитві. Трамваї, його школа, де навіть в двадцять такі, як він залишаються дітьми, робота. Ганна тривожна. У неї зосередженість в очах. Дивний неспокій.
Вона почула. 
Десь у їх тривожних снах, вічно темних і непроглядних, хтось тримав в своїх руках свідчення, що все не марно.
В її думках образ чужих долонь. Пів стола, пів кабінету. А від плечей — густа мара, не можна бачити плечей тих.
Істота пише записки. Канцеляризм убогий. І не вкладає до руки, а бере з собою.
І от в реальності, в цей час, на диво жвавий погляд відшукує щось схоже. Чи то руки, чи папір, чи то напис… і в  її свідомості дзвенить упевнене та ствердне: “До тебе прийде ангел”...
***
Це сталося надвечір, кілька тижнів потому.
Величезна матово біла повіка прорізалася у стіні. З тріском підвелася догори. Тріщини довкола неї заглибилися, а штукатурка та фарба напнялися, немов живі. Кліпнула. Ока не було видно ще кілька митей. Замість нього між зібраної в неприродні для  стіни складки, зяяло чорним. Темрява метушилася, мов комашня. Шурхотіла тріскотіла, мов палала, та сипала поперед себе в кімнату чорні іскристі пилинки.
Зрештою зіниця там все ж з'являється. Чи то радше довкола темряви раптом проступають обриси галактики. Чи то Чумацького шляху, чи якоїсь іншої й тут не знаної.
Око певний час дивиться в кімнату. Фокусує свою зіницю на мисці, що парує на столі, вирячується та стає все круглішим, наче якийсь чудернацький скляний плафон.
Потім вертиться у сторону і нарешті відривається від стіни. Разом із дебелим шматком. Тягне з неї по цеглині, шматках розшарованого цементу, допоки не одягається в перепалену глину, як в одяг…
Знаходить мене та простягає до мене свою страхітливо крихку руку. В пальцях, складених з дрібок і пилюки — дозвіл.
— Ось.
І мені не лишається нічого іншого, як прийняти простягнуте. Відчути в нетрях себе дику й незнайому потужність. Руки раптом набувають форми й по них проступає справжня плоть. Закриває собою сяйво, іскри, емоції — все те, що складає мене.

***
Кроки болять насправді. Особливо перші, зроблені з незвички, лише у спробах втриматися у цьому світі.  Повітря сповнене ароматами, іскрить і в ньому надто багато оглушливих еманацій. Тягне мертвими коренями та різаним листям. Все в суміші кволого дихання, жалю, безладних думок, важкого затхлого відчуття втрати. 
Воно настільки густе, що на язику  його смак. Можна висолопити його та лизати ті впорснуті в повітря  сполуки, як окрему страву. 
Не стримуюся.
Щелепа розкривається зі скрипом. Наче труть цеглину до цеглини. З неї сиплеться пісок, й вологою скапує слина. 
З неї не буде пуття, якщо вона й далі не буде працювати як плоть. 
***
Як плоть не працюють і ноги. Їх переломлює в різні боки, з ниє кусками виїжджають цегли шматки… Не має кісток, м'язів і шкіри. Цегла ледве тримає мій шмат душі.
В кожному крокові не за планом господнім вивертає коліна. Хоча живим епітелієм заріс шмат одухотвореної руки.
Ця недоістота — Я. Недолюдина — Я, кидаю поглядом в кожні кутки. 
Я не бачу нічого й нікого. Папір відтягує руки, він безмежно важкий. Ще важчі крізь цей простір — рухи.
Шпортаюся, шкутильгають. З кожним кроком, власне тіло трішки інакше. Грузніше, чутливіше й краще. Ще більше схоже на суто людське.

***
Ганна не спить, хоча навряд чи це розуміє. Дивиться поперед себе та не рухається. Бачить, намагається осягнути та не розуміє. Її Погляд блукає мною. Простягаю їй папір. Мовляв, от дивись.
Її повіки розкриваються ширше. Очі бігають від руки до тексту, до мого обличчя.
— Вони сказали, хто принесе цю записку, той мій ангел, — шепоче.
Під темними пасмами її волосся, в згортку багатошарових крислатих думок, лине впертий погляд й надія. Вона все ще не загинула під вагою багаторічної рутини. Її плечі все ще не впали під вантажами обставин й бажань. У призмі ті очі все ще здатні побачити прекрасне. Чому я раніше цього не розумів?
Ця маленька обставина змушує страждати. Я поганий охоронець, Ганно. Обіймаю. Її плечі тремтять, щоки мокріють, вона шепоче безупинно все, що так давно болить. Про мрії, помилки, страшні речі, які дозволяла собі думати або робити. Все, що я сам бачив і знав, що сам для неї робив. Мені гаряче і нестерпно, а їй вперше тепло. Я горю, вона ж тремтить, гріється в мені. Гріється мною.
Сильна людино… я дам тобі своїх жарин. Я дам усі. Лиш будь такою.