1. Вони. Я

Трамвайчик тихо котиться униз. Стукіт коліс майже не відчутний. Кабіну іноді гойдає на поворотах і тоді, усі пасажири, як один, хиляться мов злагоджений механізм.
В ті миті по брудних вікнах особливо яскраво ковзає сонячне світло, пробирається всередину людної кабіни жовтими іскрами та нечіткими плямами. Тінями будинків і дерев. Мірним майорінням електричних стовпів. Раз по раз, ніби й не стовпи, а вартові, які не дають ступити кроку у бік.
Жінка дивиться від вікна, у ранковий натовп, хитливі фігури, зігнуті лікті, телефони в чужих долонях і відблиски невідомих історій в очах. Максимально байдужа і трохи відсутня. Вся у думках. Її руки лежать поверх сумки навхрест. Одна долоня вільно, в іншій затиснутий шнур. Він кілька раз обвитий довкола її кисті, протягнутий крізь лямки сумки, ховається під ліктем. Далі ковзає у сторону та міцно звивається довкола юнацького зап'ястка. Сам хлопець сидить поряд, відгороджений нею від натовпу. Дивиться у вікно легко та замріяно, так наче та рука, той мотузок, жінка поряд — не мають до нього жодного відношення.
Між ними тиша. Навкруги — звичний гомін.
Будь-хто інший на моєму місці, мабуть, не помітив би, але я бачу. Кожну закарбовану на її обличчі мікроемоцію. Відчай, яким безперервно встелено в неї під ногами. Вишиті чорним латки, там де вона насилу збирала себе, “сильну”, докупи.
Мені навіть не потрібно тягти носом, щоб відчути кожну з тих покраяних дрібок.
Вони самі тхнуть. Виснуть серпанком довкола. Дарують трішки омани, що в цьому сонячному ранкові все тихо і чудово…
Її самообман такий наївно прекрасний.
Майже дитячий.

Простягаю руку та проганяю геть ту облуду.
— Моя Ганно, прокинься. Дивись яка для тебе є вистава.
Вона не чує, однак очі вмить яснішають, свідомість — прокидається.
Трамвайчик зупиняється.
Наповнюється новими подорожніми. Мірний гомін розривається зсередини дитячим лементом. Погляд моєї підопічної очікувано вихоплює з-поміж люду незнайомку з бешкетливим малям на руках. Воно пнеться по своїй матері з неймовірною заповзятістю, лізе цмулити малими пухкими устами нарум’янені щоки.
Той образ віддає в Ганні гострим усвідомленням інакшості та образи.
Недосяжності буденних речей. Зрештою, підопічна не витримує та відводить погляд. Вивчає власні долоні, мотузок, набряклі пальці… Перехрещені зап’ястки. Потемнілі від грубої роботи мікротріщини на власній шкірі.
Чого їй бракує — відомо. Чого в неї не буде — теж.
Я міг би розділити з Ганною її сум, якби його було достатньо… та тих темних крапель, що ледь проступають на її повіках — недостатньо навіть для неї.
Плакати та горювати над недосяжним вона забула ще кілька років тому і тепер, як механічна лялька, тягне своє цілком реальне тіло по цій рутинній реальності.
Ясно чому. Її повнолітній син, Остап, зараз намагається проколупати пальцем невидимих монстрів, які, як йому здається, ростуть зі стін як гриби. Вони дійсно там ростуть, гроном, але про це краще нікому не знати.
— Пора, — нагадую я, хоч і знаю, що підопічна не почує.
— Виходимо, — тим часом глухо кидає Ганна до хлопця і спинається на ноги за мить до чергової зупинки. Її спина напружена. В думках знову очікувана рутина. Просування до виходу крізь натовп. Пішохідні переходи поряд з іншими людьми. Маршрути центром міста під пильні погляди перехожих. Син на мотузку.

Той шнур напинається, тягне за собою зап’ясток, а слідом і юнака. Остап веде головою у її бік і натрапляє на мене. Його обличчя витягується у впізнаванні, голова трішки схиляється у бік. Уста слабо ворушаться, там майже вловлюється: “Знов ти?”
Знов я. Та сама потвора що ненавидить тебе, юначе.
Та сама істота, яка зробить усе, щоб ти від Ганнусі відстав.
Бо така потворна рутина убиває любов до життя. А я наче янгол-охоронець так? Мені потрібен від підопічної живий погляд. Боротьба зі стихією, ім'я якій Фатум. Біг наввипередки з негараздами, спроби випірнути з чорної діри.
Тому монетка в моїх руках не має цифр, Ганно. Для тебе вона завжди випаде негараздом, щоб ти мала що долати й могла здобувати собі повітря для свого паскудного життя…
Це милосердно — дати тобі можливість вижити.

Тому я між тобою і твоїм дитям.

Усміхаюся хлопцеві та дмухаю йому в обличчя з десяток яскравих сонячних іскор.
Юнак зачудовано спостерігає за їх танком у повітрі, підіймає руку та намагається торкнутися тих невагомих блискіток.
Вони витанцьовують все квапливіше. Ваблять якомога далі від реальності. Жінка ж є настільки розосереджено заклопотаною віднаходженням шляху до виходу, що навіть не помічає, що Остап вкотре не з нею...
Просто смикає за той шнурок… Просто змушує, крізь втому, на себе звертати увагу.
Зупинка. Натовп рине геть. Ганну натовпом несе. Слідом тягне її замріяного сина.
Я ж бачу як з його долонь сипле додолу вогняні спалахи. Всю ту безліч жарин, які він наловив. Бачу як юнак здіймає руку та проковтує по одній. Бешкетник.
Казав же йому не раз — не їж вогні. Потім знов будуть крила рости. Знов доведеться їх ламати.

***
На зупинці людно й штурханина. Ганна пробирається крізь натовп до переходу.
В неї рутина.
Я ж розв'язую кінець на зап'ястку Остапа. Дмухаю ще більше іскор, щоб звернути увагу. Юнак зачудовано водить поміж них рукою, ловить, пхає до рота, ковтає. Іскри зносить вітром до проїжджої частини. Хлопець суне слідом. В обхід штурханини…
Виск гальм оглушує. Як і глухий удар металу до тіла.
Я знаю, Ганно, ти мене цього не просила.