5 розділ. Місце спокою

Стелла

Один порив крижаного вітру вмить змусив мене здригнутися.  

- Холодно? - кивок, - Як на рахунок кави? 

- Я не взяла з собою гаманця.

- Я не запитував про гроші. Ти ж п'єш каву? - ще один кивок, - тоді вирішено. - Ми підійшли до будки, він скинув куртку і накрив нею мої плечі.

- Ні, Ендрю. Тобі холодно. Припини. Я буду тебе обтяжувати, - продовжувала заперечувати я, але юнак вже тримав два паперових стаканчики переді мною. 

- Бери. І ти мене не обтяжуєш, моя куртка тобі потрібніша.

- Ні, не візьму, - я вперто захитала головою.

- Чому? - між його бровами залягла складка.

- Ну... просто... це, ну... Дідько! Мені просто ніяково, коли ти так поводишся, - випалила я.

- Як поводжусь? - щиро збентежився він. 

- Як з іншими. Пристойно.

- Пристойно... - повторив, досі не розуміючи, і таки всунув мені до рук каву. - Чому тобі ніяково, коли я поводжуся пристойно? - Пауза. - Невже ніхто раніше цього не робив?! 

Я не відповіла і ми залишилися в густій тиші. Як дивно. Цей юнак зрозумів мене краще, ніж інші за багато часу... От чому він такий збіса проникливий? Я ніяковіла все сильніше, мої щоки вкривалися рум'янцем. Думала він сміятиметься або жалітиме, ну чи розпитуватиме, але він мовчав. Звідки він знав, що це найкраще рішення, відомо лише Богу. 

- Ендрю? - наважилась заговорити я, - Там є стежина, бачиш? Нам туди.

- Ага, бачу. А що там?

- Дізнаєшся. 

Стежка була не дуже короткою, але за весь час він не сказав ні слова, лише допитливо поглядав на мене. Прийшовши, я побачила те, чого не бачила вже давненько. Перед озером, на самому краю росло величезне дерево з розлогим низьким гіллям. Ендрю завмер, вихопивши очами цей краєвид, він досі не сказав ні слова, тож заговорила я: 

- На ту гілку, що зліва, можна сісти. Вона низько і досить міцна, щоб витримати нашу вагу. Якщо сісти там, то здаватиметься, що ти сидиш над озером. 

Він ступив кілька кроків вперед, а тоді розвернувся і... Підняв мене. 

- Ендрю! Що ти робиш?! - проте він не реагував, просто підійшов до дерева і посадив мене на гілку, а тоді виліз сам. Випростався і озирнувся навколо, затримавши погляд на поверхні озера. 

Не знаю, чому вирішила показати йому це місце. Це рішення було спонтанним, я просто піддалась раптовому пориву. А зараз молилася, щоб не пошкодувати про це. Адже, воно було для мене особливим. Але жаль так і не приходив, тож я, замість того, щоб думати про те, що неможливо змінити, стала розглядати хлопця. Це було дивно, але я була вдячна йому, після травми я не могла самотужки залізти сюди. Його обличчя набуло виразу блаженства, але очі, здавалось, були замислені. Я не наважилась переривати його роздуми, просто розглядала його.

- Неймовірно - видихнув вражений Ендрю і я, мимоволі, запишалась. 

Не знаю, скільки ми так сиділи у легкій, привітній тиші, доки повітря між нами не сколихнуло несподіване запитання: 

- Які в тебе стосунки з батьками? - кинув юнак не відриваючи погляду від гладкої поверхні озера, яка почала змінювати свій колір, коли сонце котилося до заходу. 

- Батько пішов ще до мого народження, а мама померла коли мені було 5. Мене виховувала бабуся. - мені стало цікаво, що змусило його подумати про це.

- Вибач. Я... я не знав, - він що, зашарівся? 

- Все нормально, це було давно, - та попри байдужі слова, мої очі зрадницьки запекли, тож я вирішили перевести все на нього:

- А в тебе? Які стосунки з батьками? - він важко видихнув, помовчав. 

- Не найкращі. Втім, могло бути гірше, вони принаймні в мене є... Вибач, не подумав. Батько ніби не чує мене, а мама... там трохи краще, але нічого суттєвого. 

- Немає нікого з рідних з ким у тебе гарні стосунки? 

- Чому немає? Є. Моя старша сестра Дейла. Але ми живемо за тисячі кілометрів один від одного, й заледве можемо бачитися раз на рік. - зітхнув юнак.

- Сумно.

- Не хочу про це. Можна запитання? - я кивнула, - А бабуся? З нею ти добре ладнаєш? 

- Бабуся... - я затнулась, - вона померла, коли мені було дев'ятнадцять, але так, в нас були прекрасні стосунки. Я досі сумую за нею. - на очі навернулися сльози і цього разу стримати дурний порив було значно важче.

Ендрю пригорнув мене.

- Я просто майстер давати питання, - я засміялася крізь сльози.

- Це точно, але ти ж не знав. 

Якийсь час ми ще сиділи мовчки, милуючись заходом сонця у повній тиші. А потім хлопець підвівся, посадив мене у крісло і ми попрямували геть. Ми мовчали, але це було прекрасно. Кожен був поглинений своїми думками і краєвидами, які відкривалися лише в сутінковому Норт-Логані.

- Мабуть, час прощатися, - ніяково сказав Ендрю, коли ми підійшли до мого під'їзду. 

- Бувай, - усміхнулась я, вдячна за цю прогулянку і приємні спогади, які він подарував. 

- Побачимось, - кинув юнак і покрокував геть, широко всміхаючись. 

Я зайшла додому вщерть сповнена радості. І лише зараз зрозумівши, що він не забрав своєї джинсовки, я потайки усміхнулась. Такого зі мною давно не було. Ні, брешу. Ніколи. 

Жодна людина в моєму житті не змушувала мене почуватися такою... окриленою. Але,

Чому саме він?